Розділ «14. Несподіване поповнення»

– Ну, хлопці, а може, ви не до тих прийшли? – повторив я своє запитання.

– Дядьку, та ж ми вас знаємо, – випалив той нижчий, що мав бути Довгим. – Ви – дядько Олекса! Олекса Гомелюк… Баби Гомелючки син…

– А звідки ви мене знаєте?

– То ви нас не знаєте, а ми вас знаємо. Ще як малими були, бачили не раз у селі…

– Ну, а ще що ви знаєте?

– У селі вже відомо, що у Чорному Лісі була стрілянина. То ми ото перший раз удосвіта прийшли подивитися і натрапили на машину…

– Із вами ще хтось був?

– Мій молодший брат Петрик, але тепер ми його не взяли, – відповів усе той же Андрійчуків. – Надурили, що йдемо в інше місце. Але не бійтесь, він нікому не скаже… Він, малий, думає, що то рускі… І ми також так думали, але бачили, як ви верталися…

– То ви нас бачили?

– Так, ми в кущах лежали і тоді вас упізнали, – зізнався той з Андрійчуків. – І як ви казали, що «вони ще раз прийдуть», ми також чули.

– Дядьку, вас що, на парашуті скинули? – стишив голос другий, той, що мав бути Довгим, і по-змовницькому кивнув головою у бік Віллі. – А то хто, не наш?.. – почав було, але враз осікся, коли Андрійчуків торкнув його ліктем у спину.

– От що, вояки! – сказав я, намагаючись надати своєму голосу примирливої, лагідної тональності, зрештою хлопці на неї заслуговували. – Гранати ми забрали, консерви залишаємо… А тепер наплічники на плечі й додому… А про тушонку, то придумайте щось, де взяли, – не даючи хлопцям слова, продовжив я далі. – Ну, може, скажіть, що помогли рускім машину з болота випхати і вони розщедрилися, – кинув я їм підказку.

– Ми б їм помогли!.. – буркнув Андрійчуків. – Догнали б і ще раз помогли!

– Лишіть хоч по гранаті, – враз попросив той другий.

– Ну-ну! Дурні жертви нам ні до чого… І моя вам порада, я ж сам такий, як ви, колись у ліс прийшов: вертайтеся, хлопці, додому. І ще – поступіть десь вчитися. Ваш час ще прийде. А зараз, вибачайте, не до вас. Нас тут скоро також не буде. І ще… – Я оглянувся на колишнього піхотинця, але ніде його не побачив. – Про те, що тут були і що бачили, нікому.

– Ясне діло, могли й не казати… – відповіли в один голос.

– Ну, якщо ясне, то добре… Ви ж розумієте, що з вами зроблять, якщо дізнаються, що ви тут були. Так що забудьте.

– Дядьку Олексо, то ви останній з наших?..

– То як рахувати, останній? Може, я й перший! – спробував пожартувати.

– То що, будуть ще скидати? – тицьнув великим пальцем у небо той з Грабовських, вочевидь, мої слова хлопці потрактували по-своєму.