TextBook – Вертайтесь по домах і пам’ятайте, що я вам сказав.
– Можете повірити, ми нікому нічого не скажемо.
– Прощавайте, може, колись і побачимося. – Я по черзі потиснув хлопцям руки. Серце наповнилося ніжністю й щирою вдячністю до цих безвусих юнаків, ще дітей, які прийшли воювати за Україну. До горла підступив клубок, і я видихнув із себе:
– Слава Україні!
– Героям слава! – радісно, в один голос відповіли вони мені.
Звідкись з кущів з’явився колишній піхотинець, на ходу підняв і кинув на траву перед хлопцями їхні наплічники…
– Для чого ти все-таки стріляв? – звернувся я до нього, коли вони пішли.
– Думаєш як? Вони хотіли кулаки мені, – каліченою російською відповів Віллі.
– Видно, ти їх добре налякав своїм одним оком… А у нас чужих ніколи не любили! Бойові хлопці, тільки молоді ще дуже. Жаль буде, якщо їх…
– Я думав… Боявся, ти їм… – понуро кинув баварець.
– І що, вистрелити мені у спину?.. Пуф-пуф!.. Якби я ото до хлопців. І як ти міг таке подумати? Ти що?!.
– Я думав, досить уже нам когось потопити.
– А чого їх топити? То ж свої хлопці, малишня ще!.. І чого тобі то у голову бамкнуло. Ти мене здивував, чесне слово! Дуже ти мене здивував, Віллі, невже ти міг таке допустити? Досить потопити, досить потопити!.. – передражнював я колишнього піхотинця, але душа все одно зовсім не лежала на нього сердитися. – А мені у спину стріляв би?
– Не стріляв би, – несподівано українською відповів Віллі. – Я пішов, не бачити…
– Не хвилюйся, будемо жити! – підморгнув я йому.
Цієї миті з-за кущів почувся хрускіт ломаччя: той Андрійчуків хлопець вернувся.
Віллі аж якось пригнувся з несподіванки, і я бачив, як він, вглядаючись своїм єдиним оком у зарості чортового базнику позаду юнака, поклав руку на парабелум. Але хлопець нас відразу заспокоїв, що нічого не сталося, а він вернувся, щоб попередити про свого молодшого брата Петрика. Бо хоч вони з Довгим і надурили його, мовляв, пішли у Кіптиху, але малий, якщо там їх не знайде, то й сюди може прибігти, бо про руску машину він знає.
Звичайно, то була неприємна новина. Мати діло з дітлашнею – тільки цього бракувало. А повагавшись, хлопець додав, що вони допомагатимуть моїй матері.
– Дров теперки наколемо, а восени карчохи поможемо викопати, – поділився він планами.
– За карчохи дякую, але дивіться…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Останній герой » автора Вільчинський О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „14. Несподіване поповнення“ на сторінці 5. Приємного читання.