Розділ «14. Несподіване поповнення»

Десь від середини греблі вже проглядався протилежний її край.

Повільно, намагаючись не хлюпнути, я переступив через струмок, що джеркотів з «монаха». Невже колишній піхотинець таки скористався своїм «останнім патроном»? Але ж я сам не радив йому попадати їм у руки ще раз. І все ж щось підказувало мені, що це не так. Дійти до краю греблі, а тоді буде видно… Далі, може, вже й не буде часу думати.

І хоча мочаром через вільшину я просувався досить повільно, врешті-решт таки вийшов на сухіше. У тому місці, де ми перший раз ставили «віліса», сполохав зграйку трясогузок, і більше ніде нікого. Тоді я пішов далі, пригинаючись за кущами, поки не побачив прикриту гілляками машину й трохи осторонь спершу худу спину, а потім і профіль колишнього піхотинця.

Від мене був той бік його обличчя, що без ока, лише запалі повіки, і у першу мить ще майнула думка, що якби я не знав цього, то міг би подумати, що він спить. Але Віллі не спав. Він оглянувся, видно, також щось почув. Його єдине око було широко відкрите, і ще я помітив у його руці парабелум. Та поки він роздивлявся, я вже виходив з кущів, готовий обняти його з радості, що з ним нічого не сталося.

– Віллі? Оанс, цвоа, ґзуффа!.. – вигукнув я перше, що зміг пригадати з його словечок.

Баварець у відповідь навіть посміхнувся, чого я вже давно за ним не помічав, а тоді, підкликавши мене, мовчки тицьнув парабелумом убік замаскованого гілляками «віліса». Двоє хлопців років шістнадцяти-сімнадцяти сиділи на траві біля колеса й дивилися на мене здивовано-переляканими очима.

– То хто стріляв? – повернув я погляд до колишнього піхотинця.

Хлопці біля «віліса» підвелися, обличчя одного з них видалося мені ніби знайомим.

– Стріляв небо, – сказав Віллі. – Зупинити там! – показав він парабелумом позад себе.

Я підійшов й уважніше придивився до зшитих із мішковини, розстелених на землі наплічників, майже таких, як і наші. Крім грубих скибок чорного хліба, цибулі й сала, у них лежали і наші трофеї: консерви й гранати. Насторожено зиркаючи на одноокого в савітській офіцерській уніформі, хлопці з надією і якоюсь начеб цікавістю поглядали у мій бік.

– Куди, хлопці, на прощу до Почаєва зібралися? – звернувся я відразу до обох. – А «репанки» у торбах – рибу глушити? Ти порахував, там усі? – оглянувся я до колишнього піхотинця і, отримавши ствердний кивок голови, продовжив допит: – А «репанки» – щоб горіхи збивати? – пригадавши давній упівський жарт, повторив я запитання.

Хлопці мовчали. Нишком переглядалися і мовчали.

– Ну і хто ж прислав тебе сюди? – уже жорсткішим тоном звернувся я до того, чиє обличчя видалося мені знайомим.

– Ми прийшли за Україну воювати, – несподівано різко, начеб з викликом, кинув мені хлопець, підвівшись.

– За Україну? – повторив я і оглянувся на Віллі, але той вже заховав свого парабелума, зібрав гранати й поніс їх попри хлопців назад до машини.

– А чий ти будеш? – я мимохідь зміряв хлопця важким поглядом, і він навіть трохи знітився.

– З Андрійчуків. Іван Андрійчук, – відповів хлопчина.

– А я – Сянько Грабовський, – так само серйозно сказав інший, трохи нижчий, але міцно збитий, широкої кості хлопчина.

– То з тих Грабовських, що хата на Глинках?

– Ага, на Глинках, тут, перед горбком… – відповів хлопець.