Розділ «12. Уполномочений по шкурах»

– Не знаю. І за хлопцями полювали, а хлопці за ним полювали… То сестра його і вмовила, щоб десь в інше місце попросився перевестись.

– То тепер, виходить, маєш родича уполномоченого?

– Виходить, що так. Зараз вони у самому місті, в Ужгороді. Мотря в обкомівській їдальні робить… – уже начеб хвалилася Уля. – І тепер вона Марта.

– Що ж, дівчата ви, я бачу, справні. Що ти, що Мавка… Ти ж он в агентки не наші записалася, а Мавка тепер буфетниця наркомівська…

– Обкомівська.

– Я і кажу. Ми якраз туди, на Карпати, й пробиватися будемо. То, може, хоч пообідаємо у наркомівській їдальні?..

– Перестань! – Уля аж зблідла після цих моїх слів.

Вона вхопила мене однією рукою за лікоть, а іншою взяла за дуло трофейного «пепеша», почала трясти й зашипіла благально, начеб по-змовницькому:

– Не роби цього, чуєш! Погубиш і себе, і її, і всіх нас!..

– Заспокойся, я поки що нікуди не їду, я ще не вийшов з цього лісу, – відповів я, проте мене різонув цей її благальний тон, мовби ми вже стали такими чужими, що мене треба було просити і вмовляти.

– Кохайтеся, чорнобриві, тане з москалями!.. Пам’ятаєш Шевченкове?

– А ти б хотів, щоб нас повбивали? – огризнулася Уля. – А той Ніколай – непоганий чоловік.

– Тепер тобі треба виходити за енкаведиста, – буркнув я, забравши її руку з дірявистого дула «пепеша», проте не випускаючи із своєї долоні.

Але ці мої слова її розсмішили.

– Ти що, сплюнь три рази! – тупнула вона ногою.

– Слухай, а може, тебе розстріляти як зрадницю? – сказав я, пригортаючи її до себе.

– А ти спробуй, – відповіла вона і дивилася на мене впритул, знизу вгору, і мені паморочилося в голові від того її погляду.

Серце знову наповнилося ніжністю, давно забутим почуттям.

Відчуваючи приємне тепло дівочої руки у своїй руці, я нахилився й поцілував її в уста. Вона відповіла поцілунком, і я подумав, що, може, саме за цим і йшов за нею аж сюди. Я відчував її дихання у себе на плечі й навіть перестав думати, що це, можливо, наша остання зустріч і що мені вже час вертатися.

Уля пригорнулася до мене міцніше, а тоді враз відсахнулася, відступила на крок й поманила за собою в глиб лісу. У видолинку, збоку від Позіхайла, були густі зарості папороті, вона розстелила на землі рядно, а тоді допомогла мені роздягнутися… У наших головах кілька листків папороті приклалось горілиць, і червона цвіль її цвіту знизу на листках справді нагадала мені вицвілу кров…