Розділ «12. Уполномочений по шкурах»

– Ні, ти, я бачу, хочеш, щоб ми усі загинули. Але ж провід так не вважав. Та якщо вже на те пішло, хіба нам не потрібні свої люди в їхньому енкаведе?

– Чи краще його втопити? Ні, я його просто задушу…

– Ти, я бачу, зовсім дурний!

– І що, з есбе усіх беруть в енкаведе? Непогана кар’єра – із СБ і в НКВД… – спромігся я тоді на іронію.

– Ні, я не те мала на увазі…

– А що провід? Хіба тут ще хтось є? – стенув я плечима.

– Останнім був Климко, – зітхнула Уля. – Галичанин, блідий дуже, видно, рік сонця не бачив. Раз уночі заходив з хлопцями в нашу хату, я бачила… Скільки ж то вже минуло? Либонь, десь у п’ятдесятому, навесні… Кажуть, підірвав себе гранатою у Кіптисі… Савітів було як блощиць. Вони тоді вбивали, грабували, палили садиби, та ще й на нас списували… Люди стали відходити від нас, боятися… Почали нас видавати…

– І що, ти про це говориш із своїм енкаведистом? – запитав я Улю, коли вона у черговий раз, важко зітхнувши, відвела очі.

– Ніякий він не мій. Ти – мій!.. – відповіла вона, і наші погляди знову зустрілися. – Аз ним так, в основному про погоду… Інтелігентний такий, все м’ятними карамельками пригощає і називає себе чекістом… Але відчуваю, при нагоді поставив би до стінки, не задумався. Очі такі олов’яні, водянисті, холодні як лід.

– Ввалити б між роги, вмить би розтанув!..

– Олексо, перестань, не будь таким, – пригорнулася до мене Уля.

Я хотів було згадати про її двоюрідного брата Дмитра, якого ще перші савіти у сорок першому коли німці раптово натиснули, разом з тисячами інших порішили у крем’янецькій тюрмі. Його знайшли серед гори трупів з виколотими очима й дротом від вуха до вуха, протягнутим навиліт. Що ті звірі поробили там з людьми – неможливо й описати. Після того багато наших хлопців заприсяглися чавити ту сволоту, де тільки можна…

Але погляд її фіалкових очей був чистим і твердим, і я зрозумів, що вона нічого не забула. І не місце, і не час було влаштовувати їй зараз допит.

– Бідна моя, дорога Улю, пробач мені за все, – притис я її до себе міцно, поцілував у скроню.

– Ти так ніби зібрався помирати чи, може, хочеш здаватися?

– Здаватися не буду.

– От і не здавайся!..

– Такою ти подобаєшся мені ще більше.

– Тоді вибирайся звідси. І постарайся залишитися живим. І ще… – Вона кинула погляд повз мене десь за одвірки, на ліс, а тоді перевела його на куток, де стояв зіпертий на стіну «пепеша».

– Що ще?.. – запитав я.