Розділ «12. Уполномочений по шкурах»

– Мені час іти…

– Так, час.

– А як би ти назвав сина, якби він у тебе був?

– Сина? Ти про що?..

– Та ні, не думай, я просто так.

– Якщо син, то – Андрій, якщо брат, то – Василь, якщо батько, то – Тарас! – заскочений зненацька, бовкнув я, аби не мовчати.

– Але ж твій батько був не Тарас?

– Зате брат Василь, і ти його знаєш. То була його приказка така.

– А ти сам як думаєш?

– І я так думаю.

Уля обняла мене за шию і міцно поцілувала в губи. У цю мить я почув крик сови, раз, а потім ще раз. Я відразу визначив, що це Віллі.

– Може, зачекай, я подивлюся, що там сталося?

– Що, навчив німця кричати совою? – здогадалася Уля.

– Хочеш його побачити?

– Гадаю, не варто. Для нас обох так буде краще, якщо ми не будемо одне одного бачити…

– І справді, я й забув, що ти тепер ще й не наша агентка…

– Ага, у вашій боївці саме такої і бракує, – посміхнулася Уля, підійшовши до ровера.

– Усе-таки краще зачекай, поки я вернуся, – сказав я і, взявши «пепеша», вийшов з клуні.

Виявилося, колишній піхотинець просто хотів переконатися, чи не сплю я на посту. Видно, він сам до того куняв у «вілісі» під тихий шурхіт дощу, а тепер заходився вдавати пильного. Я так і сказав йому. Але коли вернувся назад до клуні, то моєї Ластівки там уже не було. Вона вирішила піти не попрощавшись. Може, і справді, щоб не ятрити душу, так було краще… Але її шлях видавали відбитки шин. І я якось мимоволі неквапом пішов слідом. Вирішив, поки ліс, назирці супроводжувати Улю до села.

Проте коли я нарешті зміг її побачити, вона, тільки-но поминувши джерела, якраз почала слизькатись, випихаючи під горбаку ровера, то відразу ж і окликнув, щоб зачекала. Я сказав, що проведу її трохи. Вона мовчки віддала мені в руки ровера, але за кілька кроків зауважила, що далі вододілу мені йти не варто, мовляв, можемо наткнутися на когось із сільських.