Розділ «12. Уполномочений по шкурах»

– Далі й не піду, – погодився я, але все ж за вододілом ми пройшли ще два рази стільки.

Дійшли аж до старого дуба, за яким між деревами вже проглядалася ще з дитинства пам’ятна галявина Позіхайло. Уля говорила про останні інститутські іспити, про своє направлення у школу, в село Гриньки, – це на самій межі біля колишнього польсько-савітського кордону.

Казала, що вже навідувалася туди на оглядини і що їй там навіть квартиру підшукали, та й що директор нічогенький…

– А ото ж навесні почали і в нашому селі школу будувати, ти що, не чув? Буде десятирічка, то, може, й мені вже тут місце буде.

– Чому ж? Чув… Тільки чого вони там вчити будуть?.. Але хай будують, із собою не заберуть… Люблю новобудови. Я навіть уночі ходив дивитися, то зразу коло старої школи… Там, де наших хлопців помордованих на сніг викидали…

– З того кар’єру, що на Поповій Горі, камінь возять, – мовби не чуючи мене, продовжила Уля, але враз осіклася. – А хто тобі про хлопців розказував, мати? Тебе ж тоді вже не було тут?

– Так, мати.

– Але твоя мати не бачила, а я бачила… Їх не там, їх коло Мошкової корчми порізаних-побитих з воза поскидали, а то – через дорогу від школи… Але там наших не було, бо нас погнали дивитися. Чула потім, що то були юськовецькі хлопці, а один ніби аж з Ямполя…

– А корчма що, справді згоріла?

– Горіла. Та погасили… То тепер її на школу розібрали. А на її місці буде клуб. Кажуть, на той рік школу закінчать, але ж і до Гриньків недалеко, а поки сюди перейду, батьки самі побудуть.

Коли вона почала про те, що батьки тепер залишаться самі, я запитав про її молодшу сестру.

– А де ж Мавка? – згадав я Мотрине псевдо. – Щось і моя мати не згадувала про неї…

– Мотря? Вона вже давно не Мавка. Та й не Мотря вона вже, а Марта… – зупинилася Уля, сторожко зиркаючи вздовж стежки, начеб нас хтось міг підслухати, але я й сам тримав у полі зору весь простір, аж до Позіхайла.

Ще вологий після дощу ліс мерехтів тінями і, здавалося, був по вінця наповнений пташиним щебетом, незліченними лісовими звуками. Ми зійшли зі стежки і тепер, якби хтось на ній з’явився, помітили б його завчасно. А коли сонце ненадовго ховалося, зникали тіні й у лісі ставало похмуро, то пташки й собі притихали. Тоді віддалений гавкіт і кукурікання, що долинали від села аж сюди, нагадували, що у долині за Позіхайлом уже починаються перші хати.

– Мавка вийшла за уполномоченого і виїхала. Був тут один, уже років зо три, як вона переїхала з ним на Закарпаття, – знизавши плечима, продовжила Уля. – Його перевели туди по службі… А там її називають Мартою. Там для них так звичніше. Вже краще Марта, ніж Матрьона, скажи? Як той Ніколай її часом кликав.

– Що за Ніколай?

– Та ж той, уполномочений. Присланий. Заготівлями займався, ну й податками… Кожна ж яблунька у садку батьком Сталіним оподаткована. Його звати Ніколай, нічого так, видний…

– Ніколай: ні кола, ні двора – перекладається, знаєш?..

– Він ще й свинячі шкури приймав, – вдала, що не зрозуміла моєї іронії, Уля. – Дядько, якщо коле кабана, то шкуру від нього мусить здавати державі, чув таке?.. А Мотря його, можна сказати, й урятувала… За ним уже наші хлопці полювали.

– Що за хлопці?