Розділ «10. В обіймах лісу. Кругова оборона»

Зверху долинув стукіт, часті характерні удари, і ми обидва, наче за наказом, підняли очі.

– Шпехт, – посміхнувся колишній піхотинець.

– Дятел, – сказав я майже водночас.

– Шпехт, – повторив баварець, посміхаючись, і руда й гостра, як мідні дротики, щетина на його шиї зарухалася разом із відстовбурченим кадиком. – Під Вейтхеймом їх болшой штук, – додав він після паузи.

Стукіт дятла у верховітті не інакше як нагадав моєму другові про щось дороге й далеке. Може, й про дитинство?

А коли Віллі знову задер голову, йому на лоба впала велика ялинова шишка, ще з торішніх. Мабуть, то вже була робота білки? Але розсмішило мене навіть не це, а той серйозний вираз на обличчі, з яким колишній піхотинець потім роздивлявся її.

– Тобі треба десь роздобути каску, у нас, здається, така валялася, з двома ріжками, мама уній курям воду давала… Ваші завжди ходили у касках, і тепер я знаю чому…

– Найбільший трофей з тої колони? – єхидно зауважив Віллі у відповідь на мій сміх.

– А чому? Що правда, то не гріх! Колону ж то вашу ми розбили…

– Й-а, й-а!.. Не виходить – трохи скаржитися і все виходить! – скалічив російською Віллі.

– Чому все, чи то шістнадцять, чи вісімнадцять з вашого боку, а з нашого тільки один. – Мені завжди подобалося повторювати результат того бою, бо це й справді була наша перемога.

– І ти також стріляв?

– Аякже!

– Ти делал болшой ріск!.. – буркнув колишній піхотинець.

Потім ми зайшли в молодий ліс і деякий час просувалися стежкою мовчки. Віллі йшов першим і час від часу обривав лобом павутину а потім долонею стирав її з лиця. Принаймні павутина на стежці означала, що тут до нас давно ніхто не ходив.

За галявиною, що була наче плішина на маківці вододілу, нам трапився великий мурашник. Але ще на підході до нього колишній піхотинець враз різко зупинився. Через галявину стрибнула козуля.

Її біле озаддя, помелькотівши між деревами, завмерло метрів за п’ятдесят. Видно, ми сполохали її зненацька, мабуть, десь тут, у кущах, лишилося козеня. Але нам було не до козулі. І чим ближче до Ставок, тим обережнішою ставала наша хода.

Біля великого мурашника, коли почався спуск, Віллі зупинився перекурити. Невтомні мурахи-парамуди вже майже встигли відновити конус, у центрі якого похило стирчав грубий патик.

– О, диви, кацапи спирт шукали, – кивнув я на мурашник, згадавши наш давній упівський жарт. – Вони його завжди шукають, – додав я, побачивши в очах колишнього піхотинця здивування.

– Думать, вони дураки?