Розділ «10. В обіймах лісу. Кругова оборона»

– Але у нас в лісі свої у мурашниках патиків не залишають, – придумав я чим заперечити.

– Но оні побєділі, – кинув Віллі, начеб спльовуючи, як це він умів.

– То ти тому за них, що куриш їхній «Біломор»?..

– Нєт, я просто думаль то-то болшой ідіот, кто типір уден ходить у ліс піф-паф, – каліченою російською відповідав мені Віллі.

– Але ж ми якось мусимо знайти вихід, чи не так?

– Тьєбі нє нужно поганий німець, тьєбі нужно болшой янкі!..

Було очевидним, що Віллі зрозумів щось зовсім інше, ніж я хотів йому сказати… Проте в іншому він розумів мене без слів. Починався спуск, стежка пішла стрімкіше вниз.

– Ну що, ти в нормі?

– Й-а! – відповів колишній піхотинець, і, розділившись, ми продовжили шлях різними схилами видолинка.

Ще деякий час я міг бачити його згорблену довгоруку постать в рускій уніформі, що перебігала від дерева до дерева над заростями дикого горошку й папороті. Але невдовзі я відстав, побачивши, що знову спала пов’язка, а на холоші виступила свіжа кров.

Випадково серед моху наступив на равлика, хруснула шкаралупка, я різко відсмикнув ногу й відчув біль у стегні. Довелося-таки перебинтовувати. Добре, хоч від матері вдалося приховати рану. Бо ж звечора, наткнувшись у трофейному «вілісі» на аптечку, я припік її йодом і старанно забинтував.

З такою ногою далеко не зайдеш, думав я, уже втретє за добу опинившись біля того самого струмка. А ось і місце в гірчаку, досі прим’яте, де лежав той…гуєв. Протоптуючись крізь високу кропиву й вслухаючись у зойки сойок по той бік видолинка, куди пішов Віллі, я вирішив піднятися трохи вище по схилу.

«Се наука, враже,

Щоб ти віру кріпку мав

В те, що батько каже!» —

знову згадалися рядки з того зшитку «Ілюстрованого журналу для молодіжи».

Відтак я сполохав великого яструба чи шуліку. Їх і раніше у цій частині лісу, між полем і Ставками, багато водилося.

Яструб зірвався з дерева наді мною й, спланерувавши між кронами вниз по схилу, зник між старими соснами, де гніздяться сірі чаплі. А коли я знову опустив погляд під ноги, то на пеньку помітив два чорних грибних слимаки. Отож десь поряд мали б бути і гриби, може, навіть і справжні білі? Колишній піхотинець цього місця не проминув би. За ці дні він проявив неабияку пристрасть до збирання грибів і ягід.

І я знову, вже вкотре, почав думати про химерність нашого плану щодо рейду через Карпати. Напевне, й Віллі це розуміє. Можливо, савіти його вже й так скоро відпустили б? Як-не-як, а десяток літ у тому плєну… А тепер-от він останній солдат вермахту, який ще воює. До того ж за чужу незалежність. І кожен день тепер для нього, як і для мене, знову може бути останнім… Але чому знову? Хіба всі ті роки, відколи він потрапив на фронт, а потім у полон, у нього були інакші дні? І у мене також їх було небагато.

Думаючи про Віллі, я зробив коло довкруг Ставок і, вийшовши з протилежного боку, навіть продерся через вільшаник з того боку попід греблею. Цей заболочений вільшаник на випадок облави був найкращим шляхом для відступу і тим місцем, де можна було пересидіти дотемна. І я ще раз у цьому переконався. Бо навіть якби пустили собак, то у цих мочарах вони б швидко втратили наш слід.