Розділ «10. В обіймах лісу. Кругова оборона»

Ці болотисті зарості тягнулися кілометрів на три до самої річки Гориньки, притоки Горині. За Горинькою були хутори й починався інший ліс, і ми також могли б там день чи два пересидіти.

Я так і пішов попід греблею, а потім – краєм вільшаника, аж поки не набрів на колишнього піхотинця. Він сидів на обламку старого пенька й, мабуть, раніше помітивши мене, ніж я його, жестом наказав мовчати. Я завмер на місці й, наслідуючи його приклад, деякий час напружено вслухався в навколишні звуки.

– Тут тось був, – нарешті порушив мовчанку Віллі, а на моє запитання, чому він так вважає, відповів, що одне з передніх дверцят авто застав відчиненим.

– Дверцята могли і самі відчинитися.

Проте колишній піхотинець заперечив, мовляв, добре пам’ятає, що, коли ми йшли, двічі із силою притискав саме ці дверцята. Він запропонував перевірити, чи всі речі на місці. І коли виявилося, що пропала вся тушонка й усі гранати, за винятком однієї лимонки, що закотилася під задню сідушку, то стало очевидно – хапали поспіхом. Наші люди, подумав я, і швидше за все то були якісь хлопчаки. Але якщо хапнули, окрім провізії, ще й гранати, то, напевне, до сільради з ними не побіжать?..

– Прийдуть ще раз, от побачиш… – сказав я і додав, що тепер до вечора не зашкодило б зайняти кругову оборону.

А коли колишній піхотинець запитав, що я маю на увазі, довелося пояснити, що мені тепер нічого не залишається, як прикривати його спину, а йому – мою, і дивитися ми маємо в різні боки…

– Віллі, а що б ти хотів зараз найбільше? – запитав я, присідаючи на траву поруч із ним.

– Тепла ванну і гаряча кави по-турецьки або і те, й інше одночасно, – відповів він, як завжди, каліченою російською, майже не задумуючись, і широко посміхнувся своїм беззубим ротом, а потім ще й поділився спогадами про те, як колись у сороковому у Ротштадті в пансіонаті фрау Ельзи Пфейфер його поселили на три дні від фірми і він щодня після теплої ванни пив гарячу каву по-турецьки… – Ти знаєш, що таке кава по-турецьки? – Єдине око колишнього піхотинця аж примружилося від задоволення, коли він мене про це запитував.

Утім, що таке тепла ванна, я також не знав і щиро у цьому зізнався.

– Не бачив ванни?! – ще більше здивувався Віллі.

– Ну то й що? – стенув я плечима, випрямляючи поранену ногу, але й до німця, мабуть, уже дійшло, де він, і з ким він, і хто він, і здивування на його одноокому обличчі змінилося виразом печалі, майже відчаю.

Тим часом я зняв вимазане у крові з рани галіфе, гімнастерку теж скинув і пішов до води прати.

– Коли будемо до Баварії і пансіонат фрау Ельзи… – почав було колишній піхотинець, але враз осікся, ніби горло йому стиснуло судомою, і, здається, я запізно зрозумів, що його й справді зсудомило.

– Через це ви й війну програли, що звикли до кави і ванни, – бовкнув я без задньої думки.

– Лєк міх ам арш[26]. Ти ж сам не хотів, щоб ми виграв, ти ж піф-паф у наших там, на дорозі? – кинув він, начеб випльовуючи, своєю каліченою російською.

– Коли ви стали під Москвою, то думали, що перемога вже в кишені, й почали нас тут мати за ніщо, от ми й показали… А якби ви дали незалежність народам, то ще невідомо, де б ті савіти зараз були. Ця рвань і срань, де б вона була! Там не було з ким воювати!.. – розуміючи всю безглуздість цієї дискусії, я вже не міг себе зупинити. – У тридцять дев’ятому, коли нас приєднали і кордону не стало, мама з сусідкою перший раз наважилися переїхати поїздом на той бік рову, на базар до Ямполя, подивитися, що воно ті савіти зблизька… То розказувала: у той час як у нас всі стодоли були забиті снопами, у них з того боку, на тім базарі, тільки козячий сир і воші. Утікали від тих вошей, каже, куди очі бачили…

– Гітлер капут! – буркнув замість відповіді колишній піхотинець.

– Якби старий Черчілль не послухав тоді того паралітика Рузвельта…

– Черчілль? – перепитав Віллі з відчаєм у голосі.