Розділ «ІХ»

Ще встиг прочитати фразу, написану іншим почерком: «Відвідувачам ленінського мавзолею притаманні невиразні, притлумлені сподівання: до того часу, поки труп не гниє, можна вірити, що смерть не остаточна».

Читання мусив перервати, бо почув чиєсь дихання просто над собою. Ото зачитався! Несамохіть здригнувся і побачив… Олексія. Він гнівно, із ненавистю дивися на мене.

— Ти що ж робиш?! — ніколи не бачив його таким розлютованим. — Порпаєшся в чужих речах?! На хріна ти це читаєш?! А може, ти мент поганий?! Га?!

— Олексію, вибач! — із подивом усвідомив, що розгубився. — Це сталося випадково! Просто тинявся і знічев’я… Усе одно я нічого не зрозумів… Майже нічого.

— А я зрозумів, що ти — шпигун, — сичав Олексій. — Дай Боже, аби просто економічний шпигун. Дай сюди зошита. Хочу, аби ти знав: головні секрети збереження тіл у мене в голові. Ось тут. Звідси їх ніхто не дістане. Зрозумів?

— Заспокойся, — я сам намагався заспокоїтися; простягнув Льоші його зошита. — Мене хвилює, турбує, непокоїть лише стан моєї К’яри. Мені твої секрети ні до чого. Зрештою, я вам плачу гроші…

Олексій мовчки, прискіпливо й презирливо розглядав мене. Що він надумав? Навіщо я поліз до шухляди, взяв той клятий зошит…

— Через гроші ми тебе й терпимо, — зло зауважив Олексій. — Із тобою самі проблеми. Так ми з Вітьком трахнули гарненьку покійницю й потому. А тепер мусимо зберігати та ще й переховувати тіло твоєї К’яри. І ти тут зі своїми тарганами в голові…

Льоша закурив, нахиляючи голову й пускаючи дим під ноги. Не знав, що йому сказати. Нагадати ще раз про гроші? Може, вони із Вітею надумали виперти К’яру разом зі мною звідси? Ні, про такий жах я й думати не хочу… Вдома для К’яри я не створю належних умов: тут весь час контроль із боку їх, фахівців, і холодильні камери, і препарати, й щоденний догляд…

— Ти думаєш, легко працювати з тілом? Зберігати його? — стомлено говорив Олексій.

— Та… я вам дуже вдячний! Розумію…

— Ні хріна ти не розумієш, — Льоші, як видно, хотілося нарешті виговоритися. — Проблема в тому, що тіла… Я теж колись хотів зберегти дівчину…

Такого я й уявити не міг! Мене наче струмом вдарило. Тобто Олексій… А де ж та дівчина тепер?! Чому він не з нею?! Значить, щось не так?! Може, він не фахівець належного рівня? Льоша побачив мій стан і презирливо відвернувся.

— Що стало із моєю дівчиною — тебе не обходить.

— А що з нею сталося? — не втримався я.

— Тоді ми, я, не мали необхідного досвіду, — зітхнув Олексій. — За деякий час довелося її поховати. Тобі ж пощастило. А я по крихтах збирав наукові дані, вичитував, зустрічався із людьми… А вони не завжди хотіли говорити і згадувати… Аж ніяк! То просто детективні історії! Про Збарських чув?

— Ні. А хто вони такі?

— Видатні алхіміки нашого часу! Батько й син Збарські — головні хранителі головного трупа радянської країни. Тіла товариша Лєніна, його мать… Берегли, берегли, піклувалися, вигадували, ночами не спали… Бо ж головне що? Аби пліснява не обсіла того, хто живіший від усіх живих. Насправді пліснява — то поважна проблема, коли хочеш знати. І що? У 1924 році всі газети друкували рецепти збереження тіла вождя усіх народів. А потім НКВС закатувало обох Збарських за «розголошення державної таємниці», бо, бачте, рецепт став чи не найбільшим секретом тієї сраної держави. Я ледь знайшов публікації, а потім вже вийшов на необхідних людей. Збарські ж не працювали самі. Дехто дещо бачив, чув, занотовував… і знаєш, чому мощі Лєніна збереглися аж до наших днів?

— Чому? Справді важливо для мене…

— Це тобі не та, колишня віртуозна робота справжніх лікарів із тілом хірурга Пирогова: там наука, інтуїція, майстерність! І досі Пирогов виглядає, мов живий! Оце були фахівці! А Лєнін… Півтора мільйона доларів щороку! Можеш уявити? Мені б такі кошти… Я б пантеон героїв на них зберігав. А ти зі своїми жалюгідними тисячами й тисячами баксів… Та це я так, все гаразд, ти нормально фінансуєш К’яру… Кацапи люблять театр абсурду: уяви собі, від того Лєніна, по суті, нічого не лишилося. Безкінечне занурення в розчин, промивання, переодягання — десятиліттями! Купа людей, секретів, «допусків», військовий об’єкт, блін! Коли німці були вже під Москвою, дідуся Леніна в спецвагоні відтарабанили аж на південь Сибіру. І нічого, як огірочок! Недарма товариш Ворошилов казав: «В мавзолеї Ілліча завжди має віяти прохолода травневого ранку!». Досягли ж таки отієї прохолоди…