Розділ «ІХ»

Дурдом. Мені розповідав один ветеран мавзолейної праці, ас муміфікування, як пощастило колись хранителям трупа Лєніна. Після війни виникли великі проблеми з тілом вождя. Зрозуміло, що справа наближалася до розстрілу «вчених-шкідників». І тут на одному з московських вокзалів помирає нічийний дідусь. Бомж, сучасною мовою. Вчені його — до себе. І випробували на щасливчику нові методи бальзамування. Тепер і йому добре, і Лєніну — зберігаються обоє і досі. Дідусь донині допомагає Іллічу із пропискою у Мавзолеї. Насправді проблема — і з К’ярою також — в тому, що як не крути, а тіло або таки зіпсується, або перетвориться на суху мумію, мов у єгипетських фараонів… Проте ми маємо сучасні методи впливу на тіла і можемо продовжити їхнє нормальне існування надовго. І, головне, й без мільйона доларів на рік (нарешті Олексій усміхнувся). Нехай недолугі людці називають нас некрофілами. Справжні некрофіли — у владі. От де царина зрілого ідіотизму! Ми що? Просто зберігаємо людей. А вони, політики, політтехнологи та інші мріють про владу, про повну владу, яка є насильством, а часто — прямим убивством живих. Сила, от що для них головне, от що вони поважають. Все і всіх — через коліно!

— В бізнесі теж — «усіх через коліно» — звичайний прийом. Битами по голові… Проходили, знаємо.

— Як і надто активних журналістів… Згадай хоча б їх, демонстративно вбитих, і поміркуй. Ці «люди в чорному», в костюмах і краватках, мають мало не вроджене відчуття вибраності, зверхності над усіма. Люди для правителів — сміття, електорат, вибачте на слові. Вони просто маніпулюють душами інших. Ті, інші, для можновладців — лише об’єкти. Тільки себе вони вважають суб’єктами всього. А от ми таки хранителі… Читав «Алісу в країні чудес»?

— Та… давно.

— Ота картярська королева, що з будь-якого приводу наказувала: «Відрубати голову!» — це і є наша некрофільська влада, і такі в неї методи «вирішення» усіх проблем. Та тепер майже всі некрофіли!!! Нині всім більше до душі сидіти перед компом і дрочити на неживу порнокартинку, нехай і рухому, писати мертві і-мейли, спілкуватися невідомо з ким в «асьці», годити, мити, цілувати свій автомобіль, просто залізяку, а не живу жінку… І після цього хтось посміє говорити криве слово на нас, хранителів?!

Олексій виглядав дикувато: очі його блищали, обличчя вкрили червоні плями, а голос від тривалого монологу захрип. Я мовчав, бо погоджувався з Льошею. Він мав рацію: здається, ми єдині нормальні люди серед цього схибленого світу…

— Ти нічого тут не винюхаєш, крім традиційного смороду трупарні, — несподівано спокійно заявив Льоша.

— Ще раз кажу: це просто дурна цікавість… — почав я.

— Гаразд, нагадую тобі просто про всяк випадок, — перебив мене Олексій. — Знаєш, чому я погодився тобі допомагати? Не лише через твої гроші. Ти конкретно запав на К’яру. Гадаю, мабуть тоді, коли її вперше побачив, fell in love, як кажуть англійці. Не збагну, чи є в нас такий вислів про раптове кохання, що падає на людину, а казати точно — людина в нього. Ти — не ми з Вітею, які трахають всіх новеньких, тих, які ще свіжі… А щодо К’яри — не бери в голову. Як з фінансами все буде гаразд, ми збережемо її надовго… Поки в тебе стоятиме!

Очевидно, він вирішив нарешті пожартувати. Не смішно. Зовсім. У мене виникло ще більше запитань — і до нього, і «в нікуди». Проте робочий день добігав кінця і я, щиро кажучи, хотів просто якнайшвидше добратися до хати і міцно заснути. Із усіх розваг мені лишалися сни. Чудернацькі, кольорові, із сюжетами. На кіно, телевізор, а тим паче на театри-концерти ні сил, ні часу в мене не було. А головне — збайдужів до беззмістовного руху й суєти міста, які воно видавало за так зване «культурне життя».