Розділ «ІХ»

Несподівано до мене швидким кроком підійшов чоловічок, зовсім невисокий, майже карлик. На його обличчі застиг ідіотично-блаженний вираз — мовляв, усе гаразд у найкращому зі світів. Не знаю чому, але я був упевнений, що всі ці дива відбуваються з його відома чи згоди…

— Вітаю пана відвідувача! Сьогодні такий день, такий день! — Карлик уже лопотів німецькою. — Уклінно прошу вас оглянути й оцінити по-щирості речі, які ми можемо запропонувати вашій увазі! Гей-гоп-ля!

Він легко зробив сальто.

— Сам барон фон Анбок зі своєю дорогоцінною дружиною, напідпитку і в доброму гуморі, милостиво оглянули наші дивовижі! Щиро прошу!

Ми рушили до скупчень людей. Карлик зробив чергове сальто й раптом скинув картату тканину з порцелянового горщика, який ховався в траві.

— Вуаля! — вигукував карлик і заторохкотів уже англійською. — Ваша Величносте! Для мене буде великою честю, якщо мені дозволять… Пардон… Тут горщик! Так, ха-ха! Горщик, але не простий, а чарівний! Принце! Ось вам лієчка — полийте землю. Насінинці так темно й сухо лежати в землі!

Я обережно взяв лійку, і сріблясті струмені води вмить зволожили землю. Із мелодійним подзвонюванням із горщика пробився паросток. Він надзвичайно швидко ріс, тягнувся вгору, вже почав галузитися… Я не вірив власним очам, але менш, ніж за хвилину маленьке деревце з масою гілочок виросло з горщика і вкрилося білим цвітом.

— Диво техніки нашого століття! — Карлик реготав і пританцьовував. — Винахід, що не має рівних! Дерево, яке виростає миттєво, вкривається квітами і… ух!.. плодами!

І справді, квіти вже осипалися, а на їхньому місці з’являлися соковиті плоди. Чоловічок вказав мені на маленькі дверцята в горщику. Я відчинив їх і побачив усередині коліщатка, шестерні, маятнички — якийсь складний механізм.

— Зростання! Ріст — основа всього! — кричав карлик німецькою. — Розвиток — основа буття! А воно вічне і невичерпне, як складність і мудрість цієї машини!

— Але хто зробив її? — намагався з’ясувати я в карлика.

Замість відповіді він приклав пальця до вуст і повів мене далі.

У траві виднівся ще один, укритий тканиною, предмет. Карлик скинув покривало. Під ним виявилася золота клітка із золотою ж пташкою в ній.

— Диво, а не пташка! Їй уже дві тисячі років! — вигукував мій провідник. — Нею милувався ще імператор давнього Китаю!

Він вправно завів механізм, і металева пташка, поблискуючи золотом і коштовними каменями, замахала крильцями і заспівала своєї машинної пісеньки.

— Сьогодні, майн лібер, день чудес! Сьогодні ти бачиш те, чого зазвичай не бачить ніхто. Приховані коліщатка, механізми, противажелі. І навіть ключик, яким усе заводиться! Але далі, далі, далі! Не зупиняймося!

Ми наблизилися до юрмища, яке хвилювалося довкола якоїсь споруди.

— Театр тіней! Унікальне видовище! Тінь, май френд, така натуральна, що забуваєш про її порожнечу. Але ж ми читали Платона і знаємо, що до чого! Гляди ж, не переплутай!

І голос його луною дзвенів у вухах: «Гляди, не переплутай! Гляди, не переплутай!»

«Боже, — подумав я, — може й насправді якийсь дурнуватий карлик тримає при собі ключа й верховодить театром тіней?!». І після цього я прокинувся, спантеличено озирнувся довкола і став хутко записувати сон…