Розділ «V»

— Ти щойно перелічила всі образи, — я міркував уголос. — Виходить, ти їх не забула, а лише притлумила… Щиро кажучи…

Нашу розмову перервав агресивно-грубий вигук. П’яний чоловічий голос, нерозбірливе варнякання просто у нас за спинами. К’яра, як ми й домовлялися, вже прямувала до місця водія у машині, хотіла сісти за кермо, але зупинилася. Я озирнувся… і отримав удар в обличчя. К’яра страшно закричала.

Далі все відбувалося, мов у сні. Страшному сні. В ті моменти жах здався нескінченним, хоча насправді, як потім я зрозумів, усвідомив, збагнув, розкрутивши стрічку подій назад, що лише дві-три хвилини змінили наше життя, вивернули його, мов циліндр ілюзіоніста-збоченця, який показує публіці криваві фокуси.

Кров залила мені очі й я не зміг сильно та влучно вдарити паскуду. Лише зачепив його. І тут хтось інший збив мене з ніг і щосили врізав по нирках. Я намагався підвестися, кинути ключі від машині К’ярі, але перший дав мені носаком по печінці, і я знову впав, встигнувши лише гукнути їй: «Тікай!». Але побачив, що К’яра, ставши спиною до автівки, дістає зі своєї сумочки мобільний телефон.

— Ета тьолка в рот бєрьот? — кричав мені у вухо другий, коротко стрижений бугай, котрий напав іззаду. — Бєрьот, я спрашиваю?! Вазьмьот!!!

— Твою мать!!! — я спромігся врізати йому носаком по яйцях.

— Сука! — заверещав той. — Парєжу!

К’яра вже набирала номер. Знову спробував звестися на рівні. В цей момент перший, жилавий, цибатий, із безумними очима, щосили вдарив мене ногою в ніс. Я встиг побачити, як стрижений вирвав мобільний із рук К’яри і щосили штовхнув її. К’яра заточилася і впала на спину, видавши дивний звук.

— Всьо будєт Данбас! — кричав мені в обличчя перший. — Ти понял, урод?! Павтарі!

— Давай ету блядь… — говорив йому стрижений. — Снімай с нейо штани. А тачку ми патом пачістім…

Страшенно болів поперек, голова, щось на місці носа. «К’яра! Треба до К’яри, помогти, — думав я. — Ніс, мабуть, зламали…».

Несподівано ці паскуди почали тікати: до них із гавкотом біг величезний пес.

— Алар, фу! Стоять! — почувся чоловічий голос. — Не трогать!

Собака обнюхав мене, потім К’яру. Хазяїн пса підійшов до нас. А я намагався підповзти до К’яри.

— Капець, — видихнув чоловік, глянувши на нас, двох лежачих. — Нужно скорую і міліцію визивать…

***

Не хотів цього, але відчував, що так і має статися. Воно і сталося: ми з К’ярою потрапили до лікарні, де працював Станіслав, Славко. Мій друг, і мій, як я гадав, суперник.

Не хочу згадувати паскудні крапельниці, уколи тощо, а надто — саму операцію. Мені «ремонтували» поламаний ніс. Скреготав би зубами, коли б не біль скрізь у голові, спині, нирках, печінці, що найбільше дошкуляв ночами. Через поламаний ніс, весь час дихав ротом, той постійно пересихав, я не міг спати, їсти, жити… Тому навіть не звертав особливої уваги на дядька, що безперервно і страшно стогнав на сусідній койці. Йому кололи майже наркотики (чи справді наркотики?), бо він не витримував болю. Не хотів стати його подобизною, тому стулив рота.

— Як болітиме, не терпіть, — говорив мені молодий лікар Віктор Леонідович. — Нам телефонували і сказали, що ваша фірма відкрила вам солідний бюджет на лікування, отож вимагайте в сестер уколів негайно, як відчуєте потребу. Я все розписав, призначив. Завтра ми переведемо вас до окремої палати.

Іноді мій сусіда після уколів не стогнав, а лише нерівно дихав.