Розділ «V»

Тієї, першої доби, чи двох (отже, відчуття часу в мене зникало), час то тягнувся нескінченно, то пролітав так швидко, що я не встигав осмислювати події своєю побитою головою, своїми перетрушеними мізками.

Вочевидь, заснув, поринув у забуття, бо коли зір повністю повернувся до мене, побачив біля ліжка Аню. Вона стояла й дивилася на мене пронизливим поглядом. Її очі неначе вицвіли й стали не сірими, а майже безбарвними.

— Аню? А де Володимир Миколайович? Він із К’ярою? Що трапилося?!

— К’яра померла.

Дивився просто у вічі Ані. Вона мовчала. За якусь мить сльози побігли із її очей: спочатку з лівого ока, потім з правого. «Вона втратила розум, — подумав я. — Це ж зрозуміло. Аня збожеволіла. І навіщо мені запам’ятовувати ці очі, ці сльози? Що вона верзе?». Несподівано тваринний жах пройняв мене, рідким холодом залив усе всередині. Я усвідомив, що К’яри більше немає. Мені стало страшно, страшно, як ніколи. «Я можу втратити К’яру!», — ледь не закричав. Серце шалено стукотіло, руки тремтіли, але я вже знімав із вішалки штани, прикриті мов завісою несвіжим лікарняним простирадлом. «К’яра теж лежить під простирадлом?!», — несподівано спало на думку. Хотів знову закричати, але голосу не було. — Де? Веди до неї! — прошепотів Ані.

***

Нещодавно роздумував на оту тему, яка з’являється наприкінці твого листа: «Що буде Потім/Там». Наші запитання актуальні лише в тутешньо-теперішньому; перед Ликом Того, Хто є відповіддю-і-причиною всіх на світі питань і самого світу, зникає будь-яка потреба щось знати. Але це не означає, що нам слід відмовитися від цього запитування тут, ми просто не витримаємо. У нашій людській кондиції запитування здійснюється як молитва (або світський різновид молитви — вірш). І та ж молитва єдина забезпечує (принаймні, повинна забезпечувати) відповідь на подібні запитання; тобто такі запитання, які лише в молитві чи вірші й постають висловленими. Врешті-решт сама молитва і є живим зв’язком з Тим, у Кого слід питати про подібне.

Інша річ, що у нас великі проблеми з мовою молитви, ба навіть гірше — з мовою самої Біблії. Майже всі переклади Біблії українською мовою, які мені траплялися, непридатні або ж малопридатні, страшенно приблизні, з безліччю неточностей, із моторошними друкарськими помилками… Якась незґрабність, дерев’яність цієї мови, найочевидніша в перекладах псалмів, цілковита позбавленість духу — мало не Духа Святого… А тим часом сакральність і дієвість, поезія і дух зберігаються, скажімо, в англійських і польських перекладах Святого Письма. Первісне ж церковнослов’янське джерело стає дедалі менше зрозумілим і потребує інтерпретації… Двадцять перше століття після Різдва Спасителя — і нація, яка ще не спромоглася на адекватний переклад Біблії! І ми — без-мовні, бо питання, яке стоїть перед нами, звучить: «Якою мовою говорити до Того, Хто єдиний може відповісти?». Оця загадкова роздвоєність, яка століттями тяжіє над українською мовою, її літературою, її, зрештою, долею — і раптом ця безмовність зустрічається з іншими німуваннями. Бо ж, виявляється, той світ, у якому існували найадекватніші переклади — ба більше — оригінальні тексти Святого Письма, той світ, виявляється, також втратив свою релігійну мову. Вже встиг утратити, а ми ніяк не спроможемося здобути її.

***

Ми йшли довгими коридорами. З поверху на поверх. Я ледь переставляв ноги. Хтось траплявся нам на шляху — не пам’ятаю жодного обличчя. Потім зайшли в реанімаційну палату. Чимось укрита, К’яра лежала на ліжку. Біля неї стояли батько, якийсь лікар і Славко. Володимир Миколайович глянув на мене — червоні, набряклі повіки — й мовчки відвернувся. Славко й голови не повернув, тільки тихо шморгав носом. Може, здалося?

Глянув на обличчя К’яри: бліде, без жодних слідів мук чи тривоги. Вона здавалася зовсім спокійною, моя люба. Не покійною. Просто спокійною, сплячою. Моя приспана красуня. Лялечка, яка готова пробудитися.

— Ми мусимо її забрати… Зробити все, що належить для медвисновку, маємо передати тіло для експертизи… — неголосно мовив незнайомий лікар.

— Жодних розтинів! — загарчав Володимир Миколайович. — Я забороняю! Чуєте!

Мені потроху ставало млосно, довелося триматися за бильця іншого, порожнього ліжка в палаті. Та білі плями перед очима потроху розвіялися. Думки ставали прозорими, швидкими, гострими. Аж несподівано в мене в голові неначе вибухнуло щось сліпуче, і сяйво миттєво пронизало мозок і тіло: я побачив усе всередині себе, всі думки прояснилися, стали немов різьбленими й чудово-розумними. Побачив я також залиту світлом із моїх очей палату, людей у ній і кохану К’яру. Жаданий спокій прийшов до мене: тепер я знав, що маю робити. Все стало на свої місця: адже К’яра не померла.