Розділ «V»

— Легше? — схилялися над ним двоє лікарів — Віктор Леонідович і Сергій Олексійович.

— Майже добре, — дядько дивився на білі халати дивним поглядом.

— Звісно, — усміхався Сергій Олексійович, що завжди був у доброму гуморі, — після промедолу завжди всім добре!

Надвечір мені дико боліло все тіло. Не витримував і говорив медичним сестрам про рятівний укол. Пам’ятаю: лагідна і мовчазна медсестра Галя колола мені щось вбивчо-снодійне й знеболювальне, тому провалювався в чорні ями наркотичного сну й бачив знову потвор, якісь помиї, що лилися мені на голову; а другої ночі перебування в лікарні — маразматичний сон про К’яру. Наче я сплю в одному ліжку із чудовим скелетом, дуже ніжним, прохолодним, усміхненим на всі свої тридцять два зуби… Потім несподівано, як це трапляється у снах, усвідомлюю, що цей скелет — Кяра. Проте таке відкриття мене не лякає. Навпаки, мене охоплює спочатку ніжність, а потім — гостре сексуальне бажання, нестримний потяг до коханої, і такий її зовнішній вигляд аж ніяк мене не стримує. Навпаки, любощі з кістяком перевершують усі сподівання. Це просто неймовірно гарно, прекрасно, чудово… Прокидаюся і розумію, що кінчив просто вві сні, як колись, у підлітковому віці, в ліжку серед ночі, нишком від батьків, надивившись увечері еротичних журналів…

***

Твоя психологічна допомога надійшла саме вчасно, бо я вже був на межі психічної катастрофи. Без перебільшення… Зупинилася вся моя робота, без якої не уявляю життя, так само, як не уявляю його без кави і тютюну. Щастя, що існують оці такі прості й незрадливі речі, які не вимагають взамін розуму, даючи можливість і зосередження, і відпруження.

Отож рівновага відновлена, життя триває. Крім роботи я з головою заліз у філософію. Містика якась, бо кажуть: «Як зустрінеш новий рік, так його і проведеш». Я його зустрів, поперемінно читаючи Шопенгауера, К’єркеґора, Камю, так і тепер… Режим дня божевільний — пізно лягаю, проте встаю рано. Якби не філософія і кава, то було б непереливки. А так — тримаюся, але не знаю, чи надовго мене вистачить. Загалом це пошуки альтернативи дотеперішньому способу буття, бо той, дотеперішній, вичерпав усі свої можливості й сили, а новий треба створити — чи вгадати, хто його знає. Зовнішні обставини збіглися із внутрішніми, а може, навпаки.

Ось займаюся будівництвом на дачі — гаража (а раптом знадобиться?! поки що буде майстерня…), літньої кухні, пивниці та ще бозна-яких цікавих закладів. Вийшов оце з перебудованої хати покурити — а десь у небі летять журавлі. Стало якось дивно, аж не по собі; завжди мені так… А чому, чому?

***

Першого ж дня після операції до мене приїхали мої колеги, Євген та інші… Понавозили якогось непотребу: фруктів, сиру… Насилу випроводив їх. Не хотів бачити нікого. А потім… Потім таки зайшов завідувач відділенням, тобто Славко.

— Що із К’ярою? — запитав у нього зразу ж, без інтелігентських вступів і подяк.

— Вона в комі, в реанімації, до неї не можна, — обличчя Славка нагадувало маску. — Закрита черепно-мозкова травма. К’яра впала потилицею прямісінько на тротуарну бровку. Її прооперували одночасно з тобою. Почекаємо, побачимо…

— Чого чекати?! Роби що-небудь!

— Слухай!!! — таким Славка я ніколи не бачив. — На тобі все заживає, мов на собаці, як на блудливому псові! А вона в комі! Це через тебе…

— Зараз уб’ю тебе, — я почав, як міг швидко, вставати з ліжка. — А ти ще дякував мені колись за вчасну психологічну допомогу…

— Ти мені теж за дещо дякував. Забув? А от якби ти кохав її по-справжньому, якби тебе цікавило що-небудь іще, крім її тіла…

— Ах ти…

— Втім, — Славко подивився на мене довгим, прискіпливим поглядом і несподівано спокійно зауважив: — Сашко, у тебе насправді великі проблеми. Не лише через К’яру. Твій аналіз крові показав… Маєш знати правду, знати все… У тебе, а може і в неї… ми ще з’ясовуємо…

Але я не хотів вдумуватися в назву хвороби, яку назвав Славко, все ж таки звівся на ватяні ноги, хотів замахнутися на нього… але безпорадно, незграбно заточився і всівся на ліжко. Славко різко обернувся і пішов. А я ледве не заплакав від безсилля і люті.

…Тоді, в лікарні, й пізніше, коли в мене з’явилося вдосталь хвилин, годин «дозвілля», став замислюватися над природою часу. Чи існує він насправді? Чи то все вигадки вчених? Утім, події не повернеш назад, не переробиш минулого, отже, час таки існує?