Розділ «V»

Аж ось до нас вийшла і його дружина: сексуально зваблива блондинка із сірими очима, струнка, з чудовою фігурою. Зрозуміти Володимира Миколайовича як чоловіка легко: таку кицю будь-який мужик уподобав би. Жінка видавалася одноліткою К’яри.

— Аня! — дружина батька дивилася відкрито і зацікавлено. — Проходьте до столу!

Немала квартира в новому будинку справляла враження острівця надійності серед хаосу і бруду цього району столиці. Якийсь приємний запах витав над столом зі спокусливими на вигляд наїдками.

— Ну, по першій? — Володимир Миколайович говорив так, що відмови явно не приймалися.

— На жаль, я за кермом… — довелося зобразити на обличчі хоча б подобу драми і трагедії.

— То К’яра ж може вести авто, — цілком слушно зауважив гостинний хазяїн.

— Дозволяю тобі не більше ста грамів, — милостиво погодилася К’яра, звертаючись до мене, — а я таки поведу.

— Дякую, доню, — фальшиво мовив тато. — Виручила старого, аби сам не пив.

— Та і я вип’ю, — несподівано енергійно підтримала його Аня. — За чудову пару.

Ми з К’ярою перезирнулися. «Це що ж, оглядини? — подумав я. — Виходить, так…». Тим часом, вихиливши чарку, Володимир Миколайович почав розповідати про дитинство К’яри, про її шкільні роки… Цього я чекав і був готовий до подібних балачок. А от К’яра сиділа мовчки, зосереджено і лише уважно слухала розповіді тата. Може, насторожено чекала, чи не бовкне він чогось зайвого? Втім весела щебетуха Аня згладжувала родинні гострі кути і хвилини зустрічі плинули не в такій напрузі, як мені уявлялося до візиту. Може, тато не рафінований еґоїст, а просто маленький еґоїстик, як і всі ми? Може, К’яра перебільшує?

— Ну, а одружуватися ви збираєтеся? — раптом запитав Володимир Миколайович.

К’яра від несподіванки добряче ковтнула чаю, він пішов «не в те горло», і вона закашлялася. Довелося стукати їй по спині, а тато вже ніс холодної води, аби запила «хворобу»…

— Ти як скажеш, — К’яра з докором глянула на батька.

— А що ж я не так сказав? — той раптом відчув відповідальність за долю доці. — Мене цікавить…

— Звісно, ми одружимося, — трохи неделікатно перервав я його. — Власне, я й хотів при зустрічі з вами…

— От і чудово! — аж зашарівся батько. — Благословляю, як кажуть! К’яра багато розповідала про вас… про тебе, Сашко.

Я глянув на К’яру — коли б це вона встигла розповісти таткові про мене?! Та К’яра сама сиділа не менш ошелешена такою звісткою і продемонстрованим віртуозно-невимушеним прибріхуванням й нахабством. Уявляю, як такий дядечко міг «грузити» молодих жінок, дівчат, як артистично розповідав їм усякі «казки»… І знайшов таки досить вродливу жінку, вдячну слухачку і вправну господиню, мабуть таки непогану людину, Аню, із якою з першої ж миті знайомства почуваєшся легко.

Вже на вулиці, коли ми пішли з дому Володимира Миколайовича, збагнув, як Аня невимушено віталася, прощалася й наче зовсім непомітно керувала нашими посиденьками. У визначений нею час ми вийшли на свіже повітря. Нас взявся проводжати батько: він повідомив про це поважно, зі значенням, натякаючи на вагомий підтекст своїх дій. Втім, гадаю, жодного підтексту не існувало. Просто поза. Та Бог із ним, турботливим татусем.

Ми вже попрощалися з Володимиром і підійшли до автівки.

— Мені здається, — сказала К’яра, — я все пробачила батькові, всі його зальоти, які траплялися ще при мамі, вибачила забрані гроші, повне ігнорування мене стільки років. Він тоді просто забув про мене. Аж ось згадав. Може й він змінився на краще… Ти вважаєш його щирим?