Розділ «IV»

— Не хочу залежати від когось.

— Навіть від мене?

— Уяви собі.

— Ти феміністка? Не знав…

— До чого тут фемінізм? — К’яра підібгала ноги під себе, наче змерзла. — Ти не розумієш жінок. Деякі з них, мсьє інтелект, не хочуть відчувати повідка. Навіть дуже довгого.

— Вау! — я намагався виглядати безтурботним. — Хіба праця зі мною в одній організації — то ланцюг із нашийником?

— У принципі — ні, але ти там майже головний, — терпляче пояснювала К’яра, — а я підлегла. Тому секс між нами, навіть натяк на нього неможливий, пане керовнік. Якщо дивитися на ситуацію не по-нашому, а цивілізовано. А щодо першої пропозиції… Тоді я просто стану утриманкою забезпеченого і самовпевненого хлопчика.

К’яра сміялася, але мені, пригадую, смішно не було. Вона відкривала мені незнані досі риси характеру. Чи я готовий до такого? Саме час запропонувати К’ярі романтичну мандрівку, поїздку-шопінг, усе разом, в одному флаконі, з людиною, яка її любить і діє, а не базікає, на відміну від деяких.

— Оскільки тобі вже не треба ходити на службу, а з аспірантурою ти впораєшся, розумашко, — урочисто говорив я, — то ми можемо вирушити до Європ, скажімо, до «рідного фатерлянду», відпочити, і щось прикупити, й оздоровитися на SРА-курорті…

— Ого! — в очах К’яри з’явилися азарт, іронія, запитання. — Тобі дали премію? Чи котрогось із чиновників здолали докори сумління й він повернув тобі хабар — до останньої копієчки?

— Еге ж, — вирішив підіграти К’ярі, — щось на кшталт того, що ти так жваво описала. Можу оголосити пропонований коловий маршрут: Бонн — Бад-Ноєнар — Кельн.

— Здається, ти вже все вирішив, і мені залишається тільки скромно опустивши очі, сказати: «Так, любий…». Так, любий?

— Так, люба, — намагався не сполохати її: вже починав боятися зміни настрою К’яри. — Ти не пожалкуєш. Прогулянки чудовим зеленим Бонном, містом Бетговена, відвідання місцевих милих музеїв, ошатних парків, романтичні вечори на берегах «священного Райну»… Потім переїзд до казково тихого містечка Бад-Ноєнар, сорок кілометрів від Бонна, яке відоме втаємниченим через свої цілющі купальні з природними мінеральними водами. А на зворотному шляху — прогулянка крамницями й бутіками Кельна. До речі, не забувай про феноменальний собор цього міста. А шопінґ у Кельні, повір, європейського рівня… Практичні, добротні й модні речі. Великий вибір. Сезонні й постійні знижки.

— Просто ходячий путівник Німеччиною, менеджер-соловейко турфірми «Александер фон Шмульке унд Шнобелькірхен GmbH», — К’яра театрально сплеснула руками. — Довго вичитував і запам’ятовував всі оці заманухи для туристів?

— Усе сказане — щира правда, — я приклав руку до серця. — А зараз, принцесо, дозвольте запросити вас на тур вальсу.

***

У літаку К’яра дістала електронну книгу й заходилася щось читати. Мене зачіпало, що вона не звертає уваги на мене, вся заглиблена в текст на екрані.

— Що ти читаєш?

— Так… історію одного сержанта на ім’я Бертран. Він, якби мав освіту, мабуть, цитував би слова Оскара Вайлда з казки того про Солов’я і Троянду. Я їх чомусь дуже добре запам’ятала: «Що пекучішим ставав біль, то голосніше й голосніше лунав спів Солов’я, бо тепер він співав про Кохання, яке здобуває довершеність у Смерті, про Кохання, що не вмирає і в могилі», — К’яра не відводила очей від тексту. — Та тобі історії про Бертранів не потрібні.

— Звідки ти знаєш? — я трохи образився.