Розділ «IV»

— Та вже знаю, — К’яра глянула на мене своїм загадково-іронічним поглядом. — Тільки жінки по-справжньому цінують всякі жахливі й містичні історії, що їх вигадують письменники.

— Стівена Кінґа справді не люблю, — зізнався я.

— Тим паче, що він — мільйонер! — усміхнулася К’яра. — Хіба чоловікам подобаються чужі успіхи?

— Ми вчимося на перемогах і здобутках інших…

У Бонні, на щастя, сяяло сонце, і К’ярі місто сподобалося відразу. Вона була в ньому лише раз, давно і то — проїздом. Ми проігнорували готелі й винайняли квартиру в районі Конрад Аденауер плац, трохи вбік і ближче до зелених берегів Рейну.

Відтак ми бродили містом, вранці переходячи з нашого лівого берега до історичного центру, на правий, а ввечері повертаючись назад. К’яра дивувалася, що Рейн тече «не в той бік». Терпляче пояснював, що ріка лине на північ, тому попри традиційний для північної півкулі високий правий берег і низинний лівий, постійно виникає відчуття, що з рікою «щось не так», бо вона справді текла, як на наш, борисфенітів, погляд, у «протилежному напрямку». Ми сміялися з такої географічної дивини і традиційно йшли обідати в китайський ресторан на пришвартованому кораблі поблизу «нашого» мосту «ім. Дж. Ф. Кеннеді», як любила казати К’яра — Кеннеді брюке.

Поступово наші пізнання університетського міста, міста чиновників, колишньої федеральної столиці розширювалися. Ми лише зрідка користувалися трамваєм чи метро: тільки долаючи Музеєміле — довжелезну вулицю з кількома гарними музеями. К’яра одного дня навіть затягла мене до зоологічного музею, хоча навіщо мені ті опудала звірів, птахів та інших істот?

Скромний будинок-музей, де народився Бетговен, несподівано справив на К’яру приголомшливе враження, хоча я не міг зрозуміти, чим саме. Вона буквально остовпіла на горищі, де побачив світ маленький Людвіґ. Що там особливого? Низька стеля, дерев’яні крокви… Хіба що збережена автентика (і тут у мене великі сумніви). Та для К’яри цей будинок, виповнений малюнками, ґравюрами і старовинними музичними інструментами, став чимось межовим. Після відвідин музею Бетговена весь Бонн, як вона сказала, побачила по-іншому, по-новому. Я погоджувався, більше із ввічливості, й радіючи, що вона задоволена хвилинами, годинами в цьому двохтисячолітньому місті.

Ми полюбляли гуляти впорядкованими, зеленими набережними, розумно подарованих пішоходам, бігунам, велосипедистам, а не автомобілям. Часто просто сиділи, цілувалися, попри приховано-здивовані погляди літніх людей, дивилися на хмари і на Рейн, на кораблики й самохідні баржі, що нескінченною вервечкою йшли вгору і вниз за течією.

— Слухайте, герр Александер, а таки хочеться випити пива! — ні сіло ні впало якось заявила К’яра.

— Пива?! — здається, у мене почалися слухові галюцинації. — Ти ж принциповий ворог алкоголю!

— Так, але в Німеччині слід пити пиво, — вона далі дивувала мене.

— Та ніхто ж не проти… Ходімо тоді, прогуляємося нашим лівим берегом до яхт-клубу. За ним є літній майданчик, «пивний сад», як вони кажуть. Демократична забігайлівка просто неба. Ти поринеш у справжнє життя бундесбюрґерів.

Надвечір знайомий мені з минулих візитів до Бонна заклад швидко заповнювали пиворізи. Трохи згодом з’ясувалося, що підвищена активність шанувальників пива пояснюється трансляцією на двох великих моніторах якогось принципового футбольного матчу бундесліги. Отож ми, випивши пива, горлали на честь кожного голу, як і решта відпочивальників.

— Знаєш, я іноді почуваюся лялечкою, з якої незабаром має вилетіти прегарний метелик! — я не впізнавав трохи захмелілої К’яри. — Звідки це в мене? Здається, щось снилося таке… Таке… чудове.

— Ти лялечка хіба що в сенсі — красуня, а не якась комаха. Твої слова нагадали мені промову такого собі ескулапа на ім’я Станіслав, в народі — Славко, — пиво провокувало мене на грубощі; я ледь стримувався. — Він теж казав мені про лялечку… Ти що, розповідаєш йому свої сни?

— Заспокойся, — К’яра сказала це несподівано сумно й зовсім тверезим голосом. — Твій Славко — хороший хлопець, щирий. Але мене завжди чомусь приваблювали такі, як ти.

— Які саме? Отакі паскуди? Такі пройдисвіти, авантюристи й аморальні типи? — ми йшли додому доріжкою уздовж Рейну і західне сонце перетворювало волосся К’яри, яке я так любив, на золотаву хвилю.

— Твої слова — напівправда, — К’яра нервово повела плечима, немов їй стало зимно. — Ти не такий вже поганий, як кажеш. Хоча жінки кидали тебе, пояснюючи свої вчинки приблизно такими ж, твоїми, словами. Насправді вони боялися остаточно, назавжди «запасти» на тебе.

Не знав, що сказати К’ярі, бо відчував правду в її міркуваннях. Чим пишатися? Що жінки «западають» на Олександра, як на медом помазаного? Але ж вони й кидають його — раніше чи пізніше — бо не хочуть усе життя мати поруч із собою такого непевного персонажа.