Розділ «IV»

– І ти теж боїшся «запасти»?

К’яра промовчала, й цієї миті я з жахом зрозумів, що вона теж вирішила піти. Правда, не найближчим часом, а трохи згодом.

Та я помилився. Усе сталося так… і не так.

К’яра не бажала продовжувати цю розмову ні в Бонні, ні трохи згодом, у милому сонному Бад-Ноєнарі, ні в Кельні (що вже зрозуміло).

Від’їзд із Німеччини ми відзначали зовсім не по-німецьки: без ковбас, сосисок, кислих білих вин чи пива, без солодощів, і взагалі, без відвідин барів та ресторанів. Рейс був досить раннім, К’яра не схотіла нікуди йти, отож ми просто сиділи в номері готелю й пили смачне, рубінового кольору, вино вальполічелла. Точно пам’ятаю марку: Тоmmasi Valpolicella «Rafael» Сlassico Superiore. Не міг збагнути несподіваного потягу К’яри до алкоголю, відтак частував мою красуню принаймні якісними напоями. Насилу вмовив К’яру скуштувати під вино трохи місцевої шинки, хоча свіжий німецький виріб все одно мало нагадував прошутто з Апеннін. Отож вечір став італійським лише частково. Хіба що, як я подумав потім, стрімкими і гарячими любощами. Та чи справді італійці кохаються саме так?

У літаку, пригадую, несподівано заснув, хоча раніше зі мною такого не траплялося. Мені навіть устиг наснитися чудернацький сон. Власне, він був дуже короткий, запам’яталося лише відчуття тривоги, очікування боротьби і, можливо, фатального кінця. Ось цей сон, чи якісь емоції сну.

Чому для цього обрали мене? Чому залишили у місті? Це довіра чи покарання? Слава чи забуття?

Сутінки. Тиша. Наше військо відступило й лишило місто на поталу завойовникам. Ні, не так… Адже я лишився. Гадаю, що не один. Не сам. Проте про інших наших хлопців у місті не знаю. І не маю знати. Просто… слід чекати. У цьому запилюженому приміщенні, в цьому дивному помешканні на першому поверсі, в самому центрі міста незатишно і якось гидко. Противно тут сидіти. Але я чекаю. Є такий наказ: чекати.

Аж ось… Гуркіт важкої техніки. Вони входять у моє місто. Здається, настає мій час. Тепер маю не пропустити слушний момент. Слід просто збагнути, коли він настане, той час, коли надійде та мить, яка, власне, і накаже діяти.

Вонийдуть — піхота і танки, бронетранспортери і гармати, нескінченні колони самовпевнених і пихатих завойовників.

Але я готовий: адже чекав на цю мить, готувався до неї.

Спочатку наведу приціл на їхнього головного — он він шпацирує… А вже потім, коли вони всі волатимуть, бігатимуть, метушитимуться… я натисну червону кнопку.

***

Коли не спиться, коли не можу заснути, чомусь часто згадую те саме: наш із К’ярою вечір в клубі «Лєнін». Власне запам’ятався не вечір як такий, і не гурт, який ми слухали, а слова К’яри, які відклалися — не так в душі, як у закамарках моєї дуже вибіркової пам’яті. Надзвичайно вибіркової, як переконався нині, тут…

Отож іти з дому того вечора не хотілося. Не кажучи вже про назву клубу, яка мене тоді страшенно дратувала, а тепер (о, пам’яте!) здається милим звуком неіснуючого минулого… Від «екскурсій» до подібних місць мене завжди утримували й думки про неодмінні пики з ознаками передозу, гидке блювотиння в туалетах, скляні очі обкуреної молоді і, зрештою, мало не традиційні бійки по закутках барів та нічних клубів. Мене такі пригоди в юності якось оминули, але розповіді про калюжі крові, розбиті голови і неодмінних ментів разом із лікарями-костоправами, аж ніяк не надихали й водночас переважували на уявних терезах всі принади від куштування геніальної чи просто талановитої музики відомих чи не дуже виконавців. Та я мусив порушити власне правило, тому що К’яра потягла мене до клубу слухати невідомих широкому загалу, але (ну, звісно, хто б сумнівався!) дуже талановитих хлопців із гурту під не надто оригінальною назвою Маdhospital.

Власне навіть не К’яра вигадала ті відвідини убогого клубу десь у чорта на рогах, в індустріально-убитому районі міста. То була ідея і організація культпоходу К’яриної подружки, Тетяни. Так, саме ця Тетяна у вікопомний для нас день не змогла піти на фуршет разом із К’ярою. І так опосередковано посприяла нашому знайомству. Втім, навіть коли б моя К’яра була разом із цією балакухою, то все одно б знайшов спосіб познайомитися з «Міс Просто Європою» з незабутнього літака, що прямував з Відня до Києва.

Отак нарешті побачив Тетяну. Не дуже гарна, але розбитна дівка, вона кокетувала, говорила якісь дурниці, переповідала нескінченні історії про їхнє з К’ярою навчання в університеті. Зрештою Таня зосередилася на «промо-акції» для нас, темою якої була група Маdhospital. Незабаром ми мали, за словами Тетяни, насолодитися, оцінити і навіть піймати кайф від молодих, крутих, талановитих… Тут я збагнув, що Таня, мабуть, закохана у фронтмена гурту, чи, наприклад, бас-гітариста. Мій здогад виявився слушним (вже потім, удома, К’яра «розкололася» і сказала всю правду про Тетяну, яка щомісяця закохувалася в різних непересічних особистостей). Дивлячись, як Тетяна ляпає в долоні, щось вигукує і навіть свистить на початку й наприкінці кожної пісні, переконувався, що тут присутні діла амурні. Тим часом гурт виконував пісню, вочевидь добре відому його фанам, тому що при перших акордах зал зашумів, засвистів, загукав і всіляко почав висловлювати свою підтримку. А я просто слухав, і мені несподівано сподобалося.

I’m fucked up with my routine

See no way to break the circle.

I wanna be a human being