Розділ «III»

Ми, гуляючи, неспішно поверталися до готелю.

— Чому ти припинила гру? Мені здалося, ти могла б виграти набагато більше…

— Не спокушайся легким, воно примарне.

— Просто якийсь вислів із дзену…

— Не пам’ятаю, кому належить цей вислів, — К’яра дивилася на мене уважно, за звичкою ледь примруживши очі. — Але сказано гарно. Ми «відбили» витрачене на вечірні туалети, й досить. Може, ходімо трохи швидше? Тут часом не блукають розбійники, грабіжники?

— Та які тут розбійники… Чи ти вважаєш, що вони спокусилися б на три тисячі?

— А може, їм на пляшку витриманого «Hennesy» не вистачає?

— Хіба. Кажуть, удатним в азартних іграх не щастить у коханні…

— Побачимо. А тобі не казали твої екс-коханки, що ти схожий на Джуда Лоу? — несподівано запитала К’яра.

— Мені не подобаються запитання про моїх, як ти кажеш, екс-коханок, — насупився я. — Ні, не казали.

— Це тому, що ти кращий за Лоу, — з примиренням мовила вона. — Не такий солодкавий.

***

Індивідуальна філософська позиція повинна захищати не тільки від покоління та його хвороб, але й від історичного (істеричного?) середовища. Раби на свободі — огидне і страшне видовище.

Я замислююсь — чи продовжувати забезпечене животіння, чи почати небезпечне Буття? Споконвічна трагедія. «Над річками Вавилонськими — там ми сиділи тай плакали, коли згадували про Сіон! На вербах у ньому повісили ми свої арфи співу, бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші, а веселощів — наші мучителі…». Проклята плоть шепоче: «Залишайся!», а серцю хочеться такого… — польоту, вогню, шторму! І землетрусу! Ось чого хочеться йому, себто серцю. А всі подуріли на політиці, грошах і ще дідько знає на чому. І взагалі, весь цей броунівський рух викликає страшне занепокоєння. Пригадується Джойс з його «любов’ю-ненавистю» до Ірландії і т. п. Варто прочитати бодай початок «Улісса»…

Отож Вітя (пригадуєш мого колегу-педіатра?), який оселився в Буенос-Айресі, — вже повна дурка. Піднімаю руки і кричу: «Здаюся!» Ти маєш рацію: про що мені з ним, після стількох років, говорити? Згадувати практику в лікарнях? Години в анатомках? Між тими роками, тими людьми — і нами, сьогоднішніми, — пролягла така прірва, якої вже не подолати, бо це прірва в часі й думанні, у способах мислення. Однак це трохи екзотично, трохи зворушливо (з моїм типом сентиментальності).

Як Євген? Часто його згадую з великим теплом; наші нечасті кавування в місті. А ще недавно до болю чітко згадав нашу з тобою екскурсію до Пушкінського музею в Москві, десь восени, коли нас занесло — тебе, а мене з тобою — до колишньої метрополії. Полотна імпресіоністів, якийсь тодішній настрій — світлий, безжурний, вогні великого міста… Чи ти пам’ятаєш?

Дивно — Олексій у Франкфурті, Ірина — у Відні, Леся — в Лондоні, Михайло — у Ванкувері, Таня — в Парижі… Лише ми з тобою залишилися стерегти цю країну.

***

Парадокс, усвідомлений мною вже тут: деякі моменти мого буття із К’ярою наче забулися. Та раптом щось згадується, постає в пам’яті напрочуд яскраво. Проте не полишає відчуття: важливе випало, загубилося… Чи це просто відчуття, чи так є насправді? Тепер із певністю не можу нічого стверджувати. Адже дуже змінився, на жаль. Іноді на мене находить якесь збудження, іноді хочеться плакати, а іноді — вити. Але ж це все слабкодухість, чи не так? Хоча, кому вже потрібні моя мужність чи боягузтво… Мене ж фактично вже немає. Ні для кого. Лишається чекати на зустріч із К’ярою — потім. Чи я не достойний бути з нею?

Дивлюся на сірі стіни. Хай будуть екраном для спогадів, монітором для рядків із листів Славка. А як він зреагував, уперше побачивши К’яру! Попри нашу гру в листування, яка з часом ставала серйозним заняттям, чимось таким, що чіпляло «струночки й ниточки довкола серця», як казав Славко, нам таки необхідно було по-людськи, нормально зустрічатися, телефонувати одне одному. Саме як тоді: в мене чомусь потекло з носа, неначе дала тріщину водогінна рурка десь усередині. Довелося телефонувати знайомому ескулапові, тобто Славкові. Він порадив краплі, пігулки, я купив їх і старанно лікувався.