Розділ «III»

А за кілька днів без запрошення, як бувало між нами раніше, він прийшов до мене на Пушкінську. І, звісно, застав К’яру… Славко стояв на порозі й ошелешено дивився на мою «Міс Просто Європу»: адже досі я не говорив йому, що в моєму житті дещо змінилося. Дивні почуття — ревнощі щодо такого аж надто захопленого погляду, пиха й гордощі (адже ця красуня — моя дівчина!), насолода від справленого (нею? мною?) враження на Славка… Все змішалося в круту хімічну суміш, яка в осаді давала відчуття звичайної зверхності одного самця над іншим. Це все я розшифрував потім, а тоді надимався як індик і фальшивим голосом запрошував Славка проходити й почуватися… ні, не як удома, а просто невимушено. Адже ми давні друзі! К’яро, познайомся, це той самий лікар Славко, вибач, пан Станіслав, який вилікував мені нежить, страшну хворобу, що ледве не вбила мій юний організм!

Славко ніяковів, мов школяр перед напівоголеною моделькою, але К’яра все розуміла (дякую тобі, люба!) і невимушено розпитувала гостя про все на світі… За хвилин десять Славко вже почувався зовсім вільно, а я з подивом відчув появу злості й ревнощів.

Ми потроху цідили віскі, К’яра нишком суворо позирала на мене (вона не любила запаху алкоголю), гомоніли про досягнення науки й техніки… Ах, любий Славку, якби ти знав про науку відкатів і техніку давання хабарів чиновникам, про ці «витрати», вже закладені у вартість нового обладнання для лікарень і поліклінік, в ціни на ліки… То що, якби знав? Славко просто сказав би, що я здирник. І, зрештою, нікому такі знання й відомості не потрібні. К’ярі насамперед. Втім вона, здається, і так…

А десь за місяць після появи в моїй квартирі святого Славка (справжній джентльмен, інтеліґент, начитаний розумник…) ми з К’ярою посварилися. Вперше.

Річ у тім, що я побачив Славка із К’ярою разом. Так! Вони сиділи в кафе і мило розмовляли, поки я повільно просувався своїм автомобілем в «тягнучці». Крутив головою туди-сюди, дратувався через затор і раптом помітив їх за столиком на літній терасі кав’ярні. Славко щось розповідав, а К’яра то уважно слухала його, то сама говорила коротко, а мій щирий друг усміхався, сміявся, кивав і, дурнувато витягуючи губи, сьорбав каву. Мабуть, свій улюблений капучіно — хлопчик так і не призвичаївся до подвійного еспресо і споживав цей дамський напій з молоком.

Якби не та клята «тягнучка», то їй-богу, вийшов би з автівки і набив йому пику.

День відтак пішов шкереберть. Завжди в обідню пору телефонував К’ярі, але після баченого не схотів. Почувався ошуканим, зрадженим, приниженим. Увечері вдома, мовчав, а вона не розуміла мого похмурого настрою.

— Щось не так? — нарешті запитала К’яра. — Чи панові бізнесмену не сподобалися мої віртуозно зроблені битки з картоплею по-селянськи?

— Сподобалися.

— Ну тоді — що?

— Ти і його годуєш биточками?

— Щось нове… Кого — його?

— Славка!!!

— Хамуватий дурень, — її зіниці звузилися до розмірів цятки. — Не він, а ти. А мені час додому. Бувай.

— От… йоб!

— О-о-о! Ми вміємо так вишукано говорити з дівчиною…

Далі я повівся справді мов хамуватий дурень. Із дзенькотом пожбурив виделку на тарілку й кинувся до К’яри, яка вже стояла біля дверей. Що хотів вчинити? Затримати її силоміць? Вдарити? Повалити просто на підлогу і брутально зґвалтувати, і не раз? Мабуть таки останнє.

Але К’яра так глянула на мене, її погляд став такий… холодний і водночас презирливо-зневажливий, що мене просто відкинуло від неї. З гуркотом зачинив за нею двері, а потім вибіг сходами на «другий поверх» студії, кинувся на ліжко, яке зберігало ледь помітний запах її волосся, гарчав, мов пес, і матюкався.

Зрозумів, що такий настрій, власне, його повну відсутність, внутрішню порожнечу, — легко здолати неможливо. Дістав пляшку улюбленого Вlacj Label і пив просто «з горла». Алкоголь справив дивний ефект: і досі пам’ятаю стан тотальної агресії, який охопив мене; й він перш за все був спрямований на К’яру. Хотілося схопити її за коси, заламати руки назад, зв’язати їх, щоби вона стала нерухомою, піддатливою, мовчазною, не здатною на спротив. Праглося показати їй, хто головний у нашій парі, стати її володарем, абсолютним і незаперечним авторитетом для неї, здолати гордість і швидкий розум К’яри, упокорити, щоб жодних думок про всяких Славків у її голові не лише існувало, але й тіні не лишилося й ніколи не виникало; і щоб для неї завжди існував я, і тільки я… Підсвідомо розумів: К’яра не така, вона ніколи не буде пластиліном у моїх руках; і це дратувало й розлютовувало ще дужче.

Відчував, що до п’яної голови знову прийде черговий ірраціональний і гидкий сон. Так воно і сталося. Наснився чернець чи батюшка, який був в одній із Лаврських печер. Принаймні, темний замкнений простір, погано освітлений і похмурий, видався у сні печерою на київських пагорбах. Чернець вказував на якусь коричнево-жовту жіночу мумію і торочив про надзвичайну «земную сладость» мощів святої Ірини, як він її назвав. Не встиг второпати, до чого він хилить, як монах заходився ґвалтувати мумію. Найогиднішим виявилося те, що я допомагав йому — тримав мощі й давав поради, як краще все робити. А надто — як, мовляв, приємно трахати муміфіковане тіло в провалені зіниці.