Розділ «III»

Прокинувся з незрозумілим відчуттям радості й спокою, звільнення від тягарів, відчуттям повного релаксу. Аж тут згадав про К’яру, про сварку… І настрій мій знову став препаскудним… Гидка моя поведінка, сни і думки.

***

Коли діставав твого листа з поштової скриньки, я вже знав, — ще не розкривши конверта, — що тобі тяжко на душі. І ще не читаючи, почав продумувати відповідь, щоб хоч трохи розрадити тебе. Справа, звісно, не в моїх здібностях ясновидця; справа, мабуть, у тому, що я так нічого путнього й не придумав для розради, а тільки сів оце і пишу тобі. Хоча міг і зателефонувати, але… Ти розумієш.

Хочу вірити, що заки ти отримаєш цю епістолу, «воно», ото невимовно-тяжке на душі, тобі вже трохи перейде і відляже, опуститься в ті незглибимі скарбниці підсвідомого, де коштовності й сміття зберігаються з однаковою ретельністю, щоб згодом знову піднятися у тій або іншій іпостасі, загрозливій або ваблячій, щоб знову почалося те «знову», те «воно». Хоча справа навіть не в «ньому» — не в нашій депресії, не в безпросвітній агресивній, або поблажливій, або ще там якійсь тупості оточення, його, сказати б, ментальній «смердючості» тощо. Для мене було б достатньо мізерної краплі з того несамовитого потоку, який щодня обвалюється на твої плечі, голову, щоб доправити мене майже до цілковитої самовтрати, кинути в обійми якоїсь спонтанної моделі психологічного самозахисту на кшталт склянки з горілкою, марихуани… Але з часом, — ось у чому справа: в цьому «з часом» — захист перестає захищати, сам стає загрозою, не менш реальною за «натовп», «парвеню», «дебілів», — не перерахуєш усіх, і тоді розумієш, що психологія, — це тільки складова усієї цієї «справи з часом». І починаєш опосередковувати спонтанну поведінку, структурувати її тим або іншим часом…

Гадаю, потрібна робота, яка додавала б і прирощувала буття, а не паразитувала б на них; тиші, без якої неможливо зібрати себе до купи; гарної книги… І тихого знання, що інколи навіть усі ці дивовижні речі разом все одно не рятують, не зараджують і не розраджують. Але є ще оте «незнищенне», за словами того празького єврея. Якась відчайдушна затятість. А коли стає вже вкрай нестерпно — так, що терпіти далі справді несила, — тоді втручається Бог. Саме тоді, не раніше. Але й не пізніше, дякувати Йому. І тоді «воно» знову відступає і навіть здається нереальним, неіснуючим. Про «нього» можна навіть забути — і можна навіть спробувати розраджувати друзів, на яких «воно» тим часом «крапало» — цілком реальне й існуюче, більш, ніж реальне.

***

За кілька самотніх днів усвідомив, що весь час думаю про К’яру, згадую її усмішку, згадую, як вона кілька секунд лежить мовчки після того, як доведу її до оргазму, а потому палко цілує мене. Витримати такі спогади не міг. Ця кара впала на мене несподівано й тому виявилася надто тяжкою. Щовечора пив, сам, наодинці, вдома — горілку, ром, віскі… й нарешті схаменувся, поголився і поїхав до неї. Дорогою купив величезний букет троянд її улюбленого коралового кольору.

Перед будинком К’яри, біля її під’їзду, завагався. Глянув на вікна квартири. Вони були темні. Ще не прийшла? А коли раптом вона прийде не сама? Скажімо, з якимось хлопцем, чоловіком, зі славним Славком? Краплі поту всіяли лоба. Це вже маячня якась. Може, алкоголізм? Колись читав про алкоголічні марення на ґрунті безпідставних ревнощів, власне — навпаки: маніакальні ревнощі через алкоголізм… Тьху, чорт! Вагався: телефонувати їй чи ні. Може, К’яра вдома і лягла спати раніше?

Гальма. Повні гальма у мене. Поки тупцяв — крок туди, крок назад — і не міг зважитися на дії, на вчинки, до мене почали приглядатися дві літні жінки, що саме вмостилися на лаві перед під’їздом будинку. Їхні пильні погляди нервували й дратували мене, я хотів уже йти геть, коли побачив К’яру, що паркувала свою машину між двох дерев, де народ уже давно влаштував імпровізовану стоянку. Дивився на неї, наче вперше бачив. К’яра, трохи втомлена, вже йшла до будинку, водночас щось шукаючи у своїй торбинці. Ключі від хати? Вона підняла голову і побачила мене: із підпитим, зім’ятим обличчям та великим букетом троянд, які ніяк не міг ухопити невимушено й елеґантно.

К’яра зупинилася, завмерла і мовчки дивилася на мене. Я ж переступав з ноги на ногу. Несподівано відчув, що в цей момент можу остаточно й без вороття зганьбитися перед нею: неймовірно захотів до вбиральні. Перед очима стояло одне-єдине видиво: як отримую полегшення, сидячи на унітазі.

— Я гадала, що ти маєш більше чоловічих якостей, — розчаровано сказала К’яра, немов знала все про мій жалюгідний стан.