Розділ «III»

— Не випендрюйтеся, мсьє, ви ж не Набоков, щоб у Монтрьо сидіти…

— Набоков — це той, що «Лоліту» написав? Пригадую фільм.

— Ти не читав Набокова? — в очах К’яри постав ледве не жах.

— Та щось читав… Ту ж «Лоліту», здається.

— Здається? Тримайте мене! Та ти неандерталець.

— А в око?

— Отож і бачу: волохатий неандерталець!

— Ось влаштую тобі «і-бачу», — я згріб К’яру, яка пручалася, і почав цілувати. Скрізь.

***

…Щораз частіше я віддаюся спогляданню парку перед моїм кабінетним вікном. Цей парк устиг вирости під час моєї роботи в лікарні. Далі — двоповерховий корпус, заціпенілий морг, відлига, голі зимові кущі, тиша. Наше місто, лист до тебе, — і велетенська споруда європейської культури; вона ось тут, варто лиш простягнути руку і взяти котрусь із книг.

Це складно пояснити. Але «воно» хоче свого пояснення, «воно» хоче бути названим. Такий невловимий настрій, подібний до аромату — ледь чутного — дорогих парфумів, якими колись пахтилася кохана дівчина. Подібні настрої майстерно відтворювали Набоков, Пруст, не кажучи вже про поетів, безпосереднім завданням-покликанням яких і є творення або, радше, виконання (як виконують музичний твір) істини.

***

Дівон мав таке повітря, що його можна було б продавати. В балонах чи банках. Або зробити еталоном чистоти атмосфери. Ми з К’ярою в цьому чудовому «селі» поводились як секс-пенсіонери (словотвір її): кохалися в номері готелю, гуляли довкола озера, кілька разів плавали в його холоднуватій прозорій воді, сиділи на невеликому доглянутому пляжі, дивилися на качок і лебедів — К’яра нишком кидала їм хліб, — брали велосипеди напрокат і їздили околицями. Примушував її ходити, бо вважав, що загалом вона мало рухається — і тут, і на рідній землі. К’яра ж воліла сидіти на сонечку, засмагати, читати привезену з дому нову книгу письменниці Євгенії Кононенко, про твори якої любила мені розповідати.

Іноді ми піднімалися ненав’язливо облаштованими стежинами серед прегарного листяного лісу в Юрські гори, аж поки не втомлювалися; а потім поверталися в долину з відчуттям добре виконаної справи: здійсненої тривалої мандрівки, сповненої пригод, несподіванок і відкриттів…

Та Дівон, як з деяким подивом зазначила К’яра, виявився не просто вилизаним європейським «селом» із супермаркетом і бутіками, фонтанами й квітниками, центром туристичної інформації та стерильним громадським туалетом (теж елемент культури!), але цікавим, на позір сонним містечком, яке мало гольф-клуб і казино — близькість Женеви давалася взнаки. Години гри в місцевому гольф-клубі «спортсмени» (переважно літнього віку) бронювали мало не за рік, тому думка щодо нашої участі в розвагах грошовитих французів і швейцарців відпала, як кажуть, сама собою.

Проте залишалася така спокуса як казино. На К’яру несподівано напав азарт, і вона просто замучила мене щоденними розмовами про те, як нам має неодмінно пощастити в грі. Довелося поступитися й вирушити на пошуки вечірнього вбрання, яке ми, звісно, й гадки не мали брати зі собою. Дівон і тут виказав свою сутність, приховану за вдаваною простотою. Ми зайшли в два-три чудові бутіки й придбали зовсім непогану вечірню сукню К’ярі й смокінг мені. К’яра «замаскувала» те плаття невагомим шаликом із темного шовку; і жодна душа не подумала б, що цей довершений вечірній ансамбль куплений у магазині готового плаття. К’яра вразила мене й тоді, коли задля повного іміджу заможної панянки додала ще кілька прикрас, які вона, як виявилося, взяла з собою.

— Ти ж їхала в село! Навіщо ж брала коштовні цяцьки?!

К’яра лише загадково усміхалася.

У казино, як і слід було чекати, ми виявилися наймолодшими гравцями — і за досвідом, і за віком. Чепурні дідусі з вишуканими краватками й «метеликами» під побриженими віком шиями, бабусі з бездоганними зачісками, всі в діамантах, за гральними столами ловили миті вихлюпів адреналіну до своїх старечих судин і мізків.

К’яра впевнено ставила то на чорне, то на червоне, то на зеро, немов грала в азартні ігри в казино по всьому світі все свідоме життя. Вона спочатку програвала, і мені робилося прикро від цього, але трохи згодом почала впевнено повертати програне, і нарешті стрімко пішла в «плюс». Коли виграш сягнув близько трьох тисяч євро, К’яра несподівано закінчила свою гру. А я саме хотів би продовжувати, ловити удачу…