Розділ «31»

– Товаришу генерал! – зупинившись біля багаття, доповів солдат. – Затримані в безпосередній близькості від нашої фортеці.

Військовий устав і обернувся до двох заарештованих. Обличчя його було землистого кольору.

– Моє прізвище – генерал Ликов! – сказав він твердим залізним голосом. – Хто такі?

– Рядовий Корнягін… – відповів Андрій.

– Неправда! – перебив його інвалід. – Він – командир Корнягін, а я – рядовий Кортецький.

– Це правда? – генерал перевів суворий погляд з інваліда на хлопця.

– Правда. Я переплутав.

– А це що? – генерал кивнув на «сковорідку», яку інвалід притискував до себе.

– А це радіо… щоб усю правду знали про сьогоднішній день.

– Ну нехай скаже правду! – генерал посміхнувся, зневажливо дивлячись на заарештованих.

– Спочатку повісити і закріпити її треба, – пояснив Кортецький.

– Ну так закріплюй!

Інвалід оглянув галявину і кивнув на найближче до вогнища дерево. Андрій узяв у Кортецького «сковорідку» і, забивши в те дерево цвях, повісив її.

– Ну? Де ваша правда? – суворо запитав генерал Ликов.

Кортецький опустив погляд – «сковорідка» мовчала.

Андрій покосився на неї з сумнівом. Він теж іще жодного разу не чув, щоб ця штуковина говорила.

– Єфрейтор Ізводьєв! – гаркнув генерал. – Заарештованих у другу землянку, і очей із них не спускати!

Ізводьєв, роздивляючись повішену на дерево «сковорідку», кивнув.

Опинившись у темній сирій землянці, Кортецький і Андрій сіли на нари.

– Ну от, останню повісили! – мало не радісно мовив інвалід. – Тепер можна і назад.