Розділ III

— Я не кередіґонець, — сказав Бренан. — Моя вимова тільки здається кередіґонською. Насправді я з Лахліну.

Ґвен була шокована:

— З Лахліну? Жартуєш!

— Аж ніяк. Я народився і зріс на Лахліні.

Вона повернула своє морозиво на столик, налила до келиха соку і відпила ковток. Увесь її вигляд виказував безмежну розгубленість.

— Це просто неймовірно. Не розумію, як… Та я взагалі нічого не розумію! Ти не міг народитися на Лахліні. І вижити там не міг.

— Так, це справжнє диво, — погодився Бренан. — Часом мені й самому не віриться, що я так довго прожив на Лахліні і зміг уціліти. Тим більше, що чарувати почав ще в п’ятирічному віці. Інші батьки відразу б віддали мене до рук поборників — чи просто задушили б уві сні, щоб мати менше клопоту. В нас часто так роблять, коли помічають за дітьми прояви чаклунського хисту — або власноруч їх убивають, або просять про послугу когось із знайомих, — а потім видають це за природну смерть.

— Я про це чула, — майже пошепки мовила Ґвен. — Це так жахливо…

— А з іншого боку, милосердніше, ніж прирікати дітей на тортури та спалення на вогнищі. Поборники називають це „очищенням від мерзоти“… — Бренан невесело посміхнувся. — Не знаю, та й не хочу дізнатися, чи розглядали мої рідні такий варіант. Головне, що вони на це не пішли, а вирішили зберегти мені життя, ризикуючи накласти власними головами. На щастя, наша сім’я мешкала відлюдно, на маленькій віддаленій фермі, де працювали лише тато з мамою, а гості нас відвідували нечасто. Тому єдиним обмеженням, яке мені дошкуляло, була заборона бігати до найближчого села, де мешкали всі мої товариші. А коли вони приходили до мене, тато їх проганяв: мовляв, я вже виріс і маю працювати, а не байдики бити з неробами-друзями. Зрештою вони перестали приходити, і я мусив гратися наодинці, дедалі частіше розважаючись чарами, а батьки по черзі наглядали за мною. Ясна річ, у маґії вони геть нічого не тямили, але стежили, щоб я собі не нашкодив, і навчали мене обережності. Поступово я засвоїв від них дві важливі речі: по-перше, в моїй силі немає нічого лихого, лихими можуть бути лише мої вчинки; а по-друге, інші люди ненавидять маґію й бояться чаклунів, тому за жодних обставин я не повинен показувати свого володіння чарами.

— Твої батьки мудрі люди, — зауважила Ґвен. — Якби вони просто залякували тебе й забороняли чарувати, ти б рано чи пізно викрив себе. І швидше рано, ніж пізно.

— Ця ідея належала моїй матері. Вона була з освіченої родини і розуміла, що мій єдиний шанс на порятунок — навчитися контролювати свою силу. Також вона усвідомлювала, що я все одно не зможу довго протриматися на Лахліні, тому переконала батька відкладати всі вільні гроші для майбутнього переїзду на Абрад.

— То зараз вони мешкають у Кередіґоні?

Бренан відчув, як до його горла підкочується тугий клубок. Щоразу на згадку про батьків його душили сльози, але він усіма силами стримував їх, бо чоловікам плакати не личить.

— Ні, залишились на Лахліні, — глухо відповів він. — У могилі. Чотири роки тому в нас була епідемія холери, від якої обоє вмерли. Завжди боялися тільки поборників, а згубила їх хвороба. У мене ж не було навіть легкого нездужання. Взагалі не пам’ятаю, щоб я на щось хворів, бодай на нежить. Певно, це через мою чак… відьмацьку силу. — Бренан запитливо глянув на Ґвен, та ствердно кивнула, і він продовжив: — Я нічим не міг їм зарадити. І тоді не вмів лікувати, і зараз не вмію. А наші лікарі були безпорадні, бо всі дієві засоби від холери виготовляються абрадськими чаклунами, і їх заборонено завозити на Лахлін.

— Мені дуже шкода, Бренане, — м’яко сказала Ґвен. — Отже, після смерті батьків ти переїхав на Абрад?

— Не відразу. Заощаджених грошей бракувало навіть на одне місце на кораблі, а за нашу ферму мені пропонували просто смішні гроші — і через мою молодість, і через недавню епідемію. Сам я порядкувати на землі не вмів, батьки виростили мене білоручкою, — він мигцем глянув на свої пальці. — Вони здебільшого заохочували мене до навчання, у нас було чимало книжок, які мама успадкувала від діда. Твердили, що я маю бути грамотним, аби потім, коли ми переберемося на Абрад, зміг вивчитися на справжнього чаклуна і забезпечити їм безбідну старість. Тому я здав ферму в оренду — за суто символічну платню, але надійним людям, які могли про неї подбати. А сам поїхав до Дервеґа, де мешкала материна рідня, і став працювати в їхній майстерні. На початку минулого року нарешті зміг продати батькову ферму й вирушив на Абрад… Оце й уся моя історія.

Ґвен мовчки встала з крісла, помахом руки вказала Бренанові, щоб він сидів, і в задумі пройшлася по кімнаті. Бренан стежив за нею поглядом і сподівався, що не надто відверто виказує своє захоплення. Тепер, знаючи, що вона відьмачка, він просто не міг дивитися на неї інакше. У тій наївній книжечці про чарівний острів Тір Мінеган було написано, що геть усі відьми вродливі, бо Іскри обирають собі лише найкращих дівчат — як за розумом, так і за зовнішністю. Можливо, тут автор нітрохи не перебільшував; і якщо так, то Ґвен служила яскравим підтвердженням цієї тези, вона була і розумницею, і красунею, а незвичне для жінки вбрання лише підкреслювало її привабливість. І що найголовніше, на відміну від справжніх відьом, вона вже не мусила цуратися чоловіків. Принаймні один у неї точно був… а може, й досі є. Щоправда, ні майстер Киран, ні його рідні не згадували ні про якого чоловіка, але вони також і словом не обмовилися, що їхня пані — відьмачка. На Лахліні з повного жінчиного імені можна було непомильно визначити, дівиця вона чи заміжня, проте на Абраді жоден закон не зобов’язував одружених жінок називатися за чоловіком. Була лише традиція, якої дотримувалися прості люди і яку рішуче відкидали знатні жінки — вони вважали її принизливою й воліли зберігати в заміжжі своє дівоче ім’я. Здоровий глузд підказував Бренанові, що Ґвен усе-таки одружена, бо ж інакше довелося б визнати її хтивою дурепою, яка піддалася хвилинній слабкості й проміняла свою Іскру на швидкоплинну мить насолоди. Та вона не така, це ясно. Лише справжнє кохання, глибоке, самовіддане й нездоланне, могло змусити її відмовитися від своєї могутності, від довгого життя і вдовольнитися звичайним жіночим щастям…

— От що, Бренане, — промовила Ґвен якось нерішуче. — Наперед прошу пробачення, але я мушу про це запитати. У тебе ніколи не виникало підозри, що твої батьки… що ти не їхній рідний син?

— Ніколи, — відповів він, зовсім не образившись. — І це просто неможливо. Я дуже схожий на матір, щоб бути приймаком. Зазвичай сини вдаються в батька, а от я цілком пішов у маму — це всі помічали.

— А не могло бути так, — продовжувала допитуватися дівчина, — що ти народився в Кередіґоні, а потім твої батьки повернулися з тобою на Лахлін?