Розділ III

— На Дива, хлопче, ти ж нічим не завинив. Ну, хіба лише тим, що вродився такий нівроку гарний, і Рінаґ просто не могла оминути тебе увагою. Я знаю, ти й гадки не мав зваблювати її.

„Але й не опирався,“ — скрушно подумав Бренан. Від перших же поцілунків дівчини він геть очманів і вже не годен був дати їй відсіч. Навпаки — ще якась хвилина, і сам став би відповідати на її пестощі. У чому, після деяких вагань, і зізнався майстрові Кирану.

— Ціную твою чесність, Бренане аб Ґрифиде, — сказав той з кислим виразом обличчя. — Інший би промовчав, щоб не сипати мені сіль на рану, але ти, бачу, дуже вразливий і жити не можеш з нечистим сумлінням. То от що я тобі скажу… До речі, ти в когось закоханий?

— Ні.

— Тоді твоя поведінка була цілком нормальна. Ми, чоловіки, завжди хочемо жінок, а в твоєму віці це бажання просто нестерпне. Його може подолати лише кохання, проте в тебе немає дівчини, якій ти мусиш зберігати вірність. І коли тобі на шию чіпляється молоденька, гарненька і вкрай розпусна краля… — Він важко зітхнув. — Не знаю, що я зробив не так у житті, де недогледів, за які гріхи мені така кара. Останні три роки маю з Рінаґ більше клопоту, ніж із рештою моїх дітей. Був би й радий віддати її заміж, та проґавив слушний час, а тепер таку лярву в жодну порядну родину вже не візьмуть. А брати за зятя якогось злиденного неробу… Ні, краще виховуватиму байстрючат. Боюся, їх довго чекати не доведеться…

Далі вони їхали, майже не розмовляючи. Бренанові думки цілком зосередилися на прийдешній зустрічі з відьмою. Він панічно боявся цього — і, водночас, прагнув усе з’ясувати, йому вже несила було терпіти невизначеність. Якщо в ньому криється Зло і нічого вдіяти з цим не можна, нехай леді Ґвенет уб’є його. Єдине, про що він у неї попросить — зробити це безболісно й милосердно.

Добре хоч найбільший страх, що раніше ні на мить не полишав Бренана, вже не мучив його. Понад усе він жахався думки, що може довіритись не тій людині й потрапити до рук прислужника Китрайла. Йому коштувало чималих зусиль звернутися за порадою навіть до старезної, немічної чаклунки, що ворожила людям на базарі в торфайнському місті Довран. Зрештою він таки наважився, проте не став відкривати їй свою чаклунську силу, а просто сказав, що має певні проблеми і шукає їхнього вирішення. Ворожка вклала йому в руки свою кришталеву кулю, якийсь час пильно вдивлялася в неї, а тоді й дала пораду щодо відьом та подорожі в Кил Морґанах. Після чого здивовано зауважила, що досі ще нікому не радила зв’язуватися з відьмами, тим більше людям, геть-чисто позбавленим маґічного хисту. Трохи посміливішавши, Бренан поділився з нею своїм страхом перед зустріччю зі слугами Китрайла, не пояснивши, втім, справжньої причини цього страху. Ворожка скрипуче розсміялася й відповіла: „Коли маєш справу з відьмами, слід боятися багатьох речей, та тільки не підступів Ворога. Відьми бувають різними, серед них чимало лихих жінок, є справжні стерви, що залюбки вирвуть тобі язика за одне нечемне слово. Проте лихих відьом — не як жінок, а саме як відьом, — не буває. Навіть за великого бажання вони не можуть продатися Китрайлові. Їхня Іскра несумісна з Темною Енерґією Ан Нувіну…“

Слова старої чаклунки, яка не крилася зі своєю антипатією до відьом, переконали Бренана, тож тепер, прямуючи на зустріч із відьмою, він принаймні не боявся, що вона виявиться лихою, пробудить у ньому приховане Зло і примусить до служби Ан Нувінові. А те, що він може померти… Певна річ, болісно думати про смерть, коли тобі ще нема й вісімнадцяти, але Бренан намагався втішити себе тим, що хоча б убереже свою душу від вічного прокляття. Мабуть, років у п’ятдесят це було б вагомою розрадою, та зараз…

Так минуло години зо три. Нарешті, виїхавши слідом за майстром Кираном на черговий пагорб, Бренан побачив попереду велику будівлю, оточену численними господарськими спорудами й огороджену високим кам’яним муром. Серце важко загупало у хлопцевих грудях, і він, щоб бодай трохи вгамувати хвилювання, став подумки молитися. Своїми власними словами — бо тутешні обряди досі не вивчив, а всі молитви його батьківщини містили рядки на зразок: „Убережи нас від Китрайла та прислужників його, відьом і чаклунів,“ — що наразі було цілком недоречно.

До садиби вони доїхали швидше, ніж того хотілося Бренанові, проминули розчинену браму й опинилися на широкому людному подвір’ї. Кирана аб Ґілрі тут добре знали, тому слуги зустріли їх обох приязно і, хоча й поглядали на Бренана з цікавістю, зайвими питаннями не діймали. А лісникові повідомили, що леді Ґвенет зараз удома і саме збирається вирушити на прогулянку.

Коли Бренан і майстер Киран спішилися, передавши коней під нагляд конюхів, з будинку на ґанок вийшов стрункий хлопчина років, може, чотирнадцяти, з по-дівочому вродливим лицем і… Тут Бренан розгублено закліпав очима, усвідомивши свою помилку. Це був зовсім не хлопчина, хлопці не мають опуклостей на грудях і такої звабливо вигнутої талії. Насправді це була дівчина його віку чи трохи старша, вдягнена в чоловіче вбрання і з короткою, за жіночими мірками, стрижкою — світло-русяве волосся ледве доходило їй до плечей.

Краєм ока Бренан помітив, як майстер Киран схилився в шанобливому поклоні. Сам же він уклонитися не встиг, оскільки дівчина — поза будь-яким сумнівом, леді Ґвенет вер Меган, — зробивши крок уперед, зненацька заклякла, мов укопана, тихенько скрикнула і вп’ялась у Бренана приголомшеним поглядом.

Наступної миті він відчув присутність чарів. У відповідь негайно прикликав свій маґічний зір і побачив, що постать дівчини огортає сяйво, схоже на те, яке він помічав у чаклунів, та все ж трохи інше. Приємніше, ближче йому, навіть рідніше… Але найбільше Бренана вразив спосіб, яким вона сплітала свої чари. Іноді він нишком спостерігав за діями чаклунів та чаклунок і поступово переконався, що робить усе інакше, ніж вони. Спершу думав, що в усьому винне його самоуцтво, намагався виправитись, але марно — це призводило лише до різкого зниження ефективності його маґії. Згодом Бренан став побоюватися, що його особлива манера роботи з чарами викликана прихованим у ньому Злом. І ось тепер, зустрівшись із відьмою, несподівано виявив, що леді Ґвенет сплітає маґічні нитки точнісінько, як він, тільки набагато майстерніше. То що ж це виходило — від самого малечку, сам того не підозрюючи, він чарував на відьомський лад?…

Створене дівчиною плетиво накрило Бренана, а він і пальцем не ворухнув, щоб протидіяти цьому. Ще по дорозі вирішив нічому не опиратися, до того ж у цих чарах не було жодної загрози — відьма просто хотіла дослідити його маґічну силу. Через плетиво до Бренана долинув відгомін її емоцій, і в них він не відчув ні огиди, якої так боявся, ні найменшої тіні ворожості, ні бодай настороженості. Почуття, що охоплювали леді Ґвенет, можна було охарактеризувати двома словами — безмежний подив. Складалося враження, ніби вона добре знала його — і, водночас, ніяк не могла повірити в його існування.

Немов звідкись іздалеку пролунали слова майстра Кирана, який назвав Бренанове ім’я і почав був розповідати про їхню зустріч. Проте відьма жестом зупинила лісника, прибрала свої чари й підійшла до Бренана.

— Ти хоч розумієш, хто ти такий? — запитала вона, пильно вдивляючись йому в лице. Її великі сірі очі гарячково виблискували. — Що ти знаєш про себе?

— Майже нічого, пані, — відповів Бренан, збагнувши, що вона питає про його чаклунський хист. — Лише те, що вмію чарувати, але відрізняюся від решти чаклунів. Тому я й прийшов до вас.

— Саме до мене? І хто тобі порадив?

— Одна чаклунка з Доврана. Вона наворожила мені, що в Кил Морґанасі я знайду відповіді.

— Отже, вона не була шахрайкою, — сказала леді Ґвенет, продовжуючи жадібно вивчати поглядом кожну рисочку на його обличчі. — Я й справді можу дещо прояснити, хоч і далеко не все. Уявлення не маю, чому про тебе досі нічого не чули. Не могла ж Айліш вер Нів… Ні, я просто не знаю, що й думати. Лиш одного певна: ти — це ти. І твоя зовнішність, і твій вік… Тобі ж сімнадцять?