Розділ XX

Якраз сьогодні вранці до Ханґована прибув кур’єр з повідомленням, що вчора до рук військових віддалися чотири десятки каторжників, які розповіли, що в таборі втікачів з’явився чаклун. Власне, в цьому не було нічого незвичайного: чаклуни й раніше намагалися приєднатись до різних заворушень, проте бунтівники не бажали мати з ними нічого спільного і проганяли їх, а іноді навіть убивали й передавали понівечені тіла „Китрайлових слуг“ поборникам із палкими запевненнями у відданості Святій Вірі. Так і цього разу, ватажки повсталих в’язнів, п’ятеро запеклих розбійників, що уникнули шибениці лише завдяки своїй фізичній силі, яку суд визнав корисною для роботи в каменярні, надумали порішити невисокого сухорлявого юнака років двадцяти, що прийшов до печер, де ховалися втікачі, назвався Ейнаром аб Диланом з Таркаррая й запропонував до їхніх послуг свою маґію. Він тримався дуже самовпевнено і, як засвідчили подальші події, мав на це всі підстави. П’ятеро ватажків, що накинулись були на нього з мечами, попадали мертвими, не зробивши й двох кроків; така ж сама доля спіткала й кількох їхніх помічників, що намагалися підстрелити чаклуна з рушниць та арбалетів. А ще серед каторжників знайшлося близько дюжини фанатиків, які знехтували таким ясним та недвозначним попередженням і підхопили зброю загиблих; певна річ, вони не встигли нею скористатися.

Мабуть, чаклунові, попри всю його силу, таки довелося б піти ні з чим, якби більшість каторжників на Архарській каменярні не складали засуджені за злочини проти віри. Декотрі з них були справжніми єретиками, хоч і поміркованими, бо всі затяті віровідступники потрапляли на вогнище. Втім, навіть ті в’язні, яких звинуватили облудно, за час перебування на каторзі втратили колишню твердість у вірі і, хто охоче, а хто понад силу, зрештою визнали, що такий могутній чаклун стане їм у пригоді. Втікачі обрали собі нових ватажків — чотирьох безсумнівних єретиків, одного колишнього армійського лейтенанта, засудженого до довічної каторги за вбивство зрадливої дружини, і, звичайно ж, самого Ейнара аб Дилана. Після тривалої наради нового керівництва, старший з них за віком, Аврон аб Кадуґан, який раніше викладав історію в Ханґованській Офіцерській Академії, сказав людям, що тепер їм немає місця на Лахліні, а їхній єдиний шанс на порятунок — пробитися до західного узбережжя й захопити корабель для втечі на Абрад. Та це стане можливим лише навесні, а зиму їм доведеться перечекати в горах — що цілком реально з огляду на присутність серед них чаклуна, який узявся подбати про постачання продовольства й обігрів печер.

Надвечір у печерах справді стало тепло, а Ейнар аб Дилан, що цілу ніч був відсутній, на ранок притяг невідь звідки підводу з трьома свинячими тушами й кількома лантухами картоплі та пшона. Така демонстрація чаклунських можливостей вразила людей ще дужче, ніж легкість, із якою напередодні Ейнар подолав своїх супротивників. Проте не всі цьому зраділи: у декого м’ясо, здобуте (а може, й створене!) за допомогою чарів, застрягало в горлі, а тепло в печерах, явно маґічного походження, пекло їм шкіру. А тут ще й віровідступники, захопивши владу, стали відкрито проповідувати свої єресі, що остаточно урвало терпець доброчесним убивцям та грабіжникам. Наступного дня вранці понад півсотні бунтівників залишили табір і стали спускатися в долину, визнавши за краще здатися на милість військових. Щоправда, на півдорозі дехто з них передумав і повернувся, проте більшість здійснила свій задум…

— Я вже надіслав термінову депешу в Таркаррай, — закінчив свою доповідь ґенерал аб Ґораґ, у чиєму віданні перебувала охорона в’язниць та каторжних закладів. — Наказав зібрати інформацію про всіх тамтешніх Ейнарів аб Диланів, з’ясувати, хто з них відповідає описові нашого чаклуна і наразі відсутній у місті. Гм… Хоч, мабуть, це несправжнє ім’я.

— Не мабуть, а точно, — ствердно кивнув Імар. — Чаклун Ейнар аб Дилан з Таркаррая жив у десятому сторіччі. Він загинув неподалік звідси, у соборі Перших Святих, після того, як пропалив вогняною кулею величеньку дірку в грудях тодішнього верховного поборника. А перш ніж його вбили, встиг вирядити на той світ ще зо два десятки поборників і кількох проповідників.

— О! — протягнув Лонан аб Ґораґ. — Я нічого про це не чув, государю.

— А я чув, — сказав Кайлем аб Рордан. — Тільки не знав, як звали того чаклуна. Проте поборники напевно знають. І зараз, либонь, аж скаженіють із люті.

Відчувалося, що нова обставина цієї справи неабияк розважила Елвениного батька. Він аж ніяк не був вільнодумцем, але ненавидів поборників, вважав їх зарозумілими вискочнями, які забули про свій найперший обов’язок — вірно служити королю та князям.

Ґенерал аб Ґораґ теж належав до вищої знаті і так само ставився до поборників, проте був не в тому настрої, щоб поділяти зловтіху свого безпосереднього начальника. Поява серед бунтівників чаклуна означала, що командування переходить до Конґреґації, а співпраця армії з поборниками ніколи не проходила гладко і завжди призводила до серйозних конфліктів. Крім того, судячи з сили новоявленого Ейнара аб Дилана, його знешкодження обійдеться великими втратами; при цьому поборники, своїм звичáєм, ховатимуться за спинами військових, звинувачуватимуть їх у всіх невдачах, а всі успіхи припишуть собі.

— Як я розумію, — знову заговорив Імар, — ні чаклун, ні інші ватажки бунтівників не перешкоджали тим, хто вирішив піти від них?

— Ні, государю, — відповів Лонан аб Ґораґ. — Вони вмовляли їх залишитись, але не намагалися затримати.

— Отже, — вів далі король, — всі мали можливість здатися. А ті, хто цього не зробив, перетворилися з просто втікачів на спільників чаклуна. Це вже виняткова компетенція поборників, оскільки закон однозначно стверджує, що злочини проти віри переважають кримінальні та державні.

Кайлем аб Рордан посміхнувся й ледь помітно кивнув, схвалюючи хід думок свого государя. А досі похмуре обличчя ґвардійського ґенерала прояснилося.

— То виходить, що…

— Саме так, — підтвердив Імар з удаваним жалем. — Цим мають займатися наші відважні поборники, що покликані захищати благословенну лахлінську землю від чаклунської погані. Армія лише заважатиме їм, бо військові, подивімося правді в вічі, не навчені боротися з пекельними вилупками. Тому накажіть своїм підлеглим не вдаватися до наступальних дій, а лише тримати облогу до прибуття центурій[8] Конґреґації. А тоді нехай приєднуються до пошуку втікачів, що не заплямували себе співпрацею з чаклуном.

— Слухаюсь, государю.

— І ще одне. Наказ про негайну страту впійманих злочинців поширюється й на тих, що розкаялись і здалися. Вони врятували свої душі від вічного прокляття, відмовившись іти за чаклуном, але мусять заплатити життям за участь у бунті.

— Буде виконано, государю, — запевнив його Лонан аб Ґораґ. — Я негайно надішлю відповідні розпорядження.

Обидва ґенерали без пояснень збагнули його задум. Якби бранці потрапили до рук поборників, ті могли відкласти виконання вироку, а натомість пустити брехливі чутки, буцімто їх помилували. Дехто з утікачів, що залишалися в горах, міг упійматися на цю вудочку, повірити, що йому справді подарують життя, і здатися. А так усі розумітимуть, що їм немає порятунку, тому битимуться до кінця, і один тільки Див знає, яку ціну доведеться заплатити за приборкання цього бунту. Та в будь-якому разі, платитимуть поборники — як життями, так і репутацією. І що більше їх загине, що довше протримаються бунтівники, то дужче впаде авторитет усієї Конґреґації загалом і її керівництва зокрема. Зрозуміло, простий люд і далі молитиметься на поборників, проте Імарові йшлося передовсім про думку шляхти, яка надзвичайно чутливо реагувала на будь-які зміни в балансі сил між королем та Поборчою Радою. Ще вчора Імар не вірив, що йому вдасться перемогти в цьому протистоянні, але сьогодні Елвен подарувала йому надію. І сьогодні ж, за дивовижним збігом обставин, надійшла звістка про те, що звичайний тюремний бунт зненацька вилився в повстання єретиків під проводом чаклуна.

Та чи просто це збіг?…