Розділ XV

Дочитавши текст клопотання, Імар не зміг стриматися. Кожен присуд бісових Трибуналів триклятої Святої Віри викликав у нього затамований гнів, але порівняно з цією справою, всі попередні видавалися мало не взірцем милосердя.

— Та ви просто з глузду з’їхали, лорде Айваре! — обурено вигукнув він. — Невже вам бракує тих несусвітніх дурниць, що їх наші піддані охоче всмоктують із пальця? Вирішили вигадати щось таке гостреньке, аж переперчене! І якому це розумнику наверзлося звинуватити двох малих дівчат, ще дітей, у зв’язках із відьмою? Так вам і цього здалося замало — приплели й відьмака! Останній з них жив на світі казна-коли, та наш народ довірливий, проковтне й не вдавиться… Але ж і міру треба знати! І в серці мати бодай крихту чогось людського, бо лише цілковитий нелюд, бездушне чудовисько, може вважати милістю заміну смертної кари на довічну каторгу.

Верховний поборник вислухав цю тираду з цілком незворушним виглядом, після чого, так само мовчки, видобув з теки тоненьку папку — останнє, що там залишалося. І тільки тоді сказав:

— Ваша величносте, я чекав на таку реакцію, тому приніс із собою це. Прошу, будьте обережні, не торкайтеся паперів усередині — вони опоганені мерзотними відьомськими чарами. Щоб перегорнути сторінки, скористайтеся двома олівцями.

Імар узяв папку і розгорнув її. Всередині лежало кілька аркушів цупкого світло-сірого паперу, зім’ятого, а потім розгладженого. Це був лист, написаний по-жіночому каліґрафічним і, водночас, по-чоловічому різким почерком.

Коли я залишив ваш дім, то сподівався, що ви більше ніколи про мене не почуєте. Проте обставини склалися так, що мені доводиться писати вам цього листа й розповідати в ньому правду про себе. Ту саму правду, від якої я б дуже хотів вас захистити, але вибору не залишається.

Я поїхав на Абрад не в пошуках заробітку, як сказав вам, а щоб зберегти собі життя. Змалечку я маю хист до чарів, але ви мусите визнати, що це не зробило мене лихою людиною. Хай ви не любили мене, хай вважали дармоїдом, та все ж погодьтесь — я завжди був нормальним хлопцем, не якоюсь почварою, не пекельним вилупком.

Сумніваюся, що мої слова бодай трохи змінять ваше ставлення до маґії, але спробувати варто. І в будь-якому разі, не кваптеся кидати мого листа у вогонь, спершу дочитайте його. Я пишу зовсім не для того, щоб похизуватися перед вами, а хочу допомогти вам уникнути великої біди. Може, ви й не повірите, та я щиро вболіваю за вас і всю вашу родину, особливо за сестричок Ґрайне й Марвен, яких дуже люблю. А ситуація надзвичайно серйозна, ви й самі це зрозумієте, коли дізнаєтеся правду про мене та про мою сестру Шайну.

Так, я маю сестру. Сестру-близнючку, про яку донедавна нічого не знав. І мої тато з мамою не знали — хоч як це дико звучить…

Дочитавши до кінця першу сторінку, Імар без найменшого страху перегорнув аркуш. Тієї миті, коли пальці короля торкнулися паперу, Айвар аб Фердох увесь здригнувся, притиснув до грудей руки і пробурмотів коротку молитву. Імар не звертав на нього уваги і продовжував читати сповідь відьмака Бренана аб Ґрифида, сина простих селян, які з любові до своєї дитини повстали проти жорстоких та безглуздих лахлінських законів.

Він не знав, як учинили б на їхньому місці його власні батьки. Принц Ґалвин аб Лаврайн загинув на полюванні ще до синового народження, а принцеса Бевін бан Ґалвин недовго сумувала за чоловіком і, коли Імарові минуло півтора року, вдруге вийшла заміж. За це король Лаврайн аб Мірхер вислав невістку на півострів Пенмор, до Повиса, найпівнічнішого міста Лахліну, де вона щасливо прожила вісімнадцять років і померла в оточенні шістьох дітей, народжених від другого шлюбу. Імар ніколи не бачив своїх зведених братів та сестер і, навіть ставши королем, не запросив їх до двору. Він почував глибоку неприязнь до них за те, що їм дісталася вся материнська любов та турбота, хоча розумів, що вони в цьому не винні, так само, як не завинила й матір, у якої суворий свекор відібрав сина-первістка…

„Відьма Айліш зробила все правильно,“ — думав Імар. — „Хіба ж могла вона сподіватися, що на цьому забутому Дивом острові зустріне таких людей… А ти, Бренане аб Ґрифиде, справжній дурень, що надіслав такого листа. Прожив на Лахліні шістнадцять років, зумів перехитрити поборників, мав би навчитись обережності. Либонь, абрадська свобода вдарила тобі в голову, і своїм нерозважливим учинком ти прирік на смерть рідних…“

Завершувався відьмачий лист так:

Гадаю, зайве пояснювати, чим це вам загрожує. Хоча на Лахліні дуже поширені імена Бренан і Ґрифид, поборники зрештою з’ясують, хто я і звідки, вони дізнаються, що після смерті батьків я жив у вашому домі, тому напевне звинуватять вас у зв’язках із відьмами. А це означає смерть. Навіть не думайте йти до поборників з моїм листом і винитися, вони однаково не дослухаються до ваших благань. Якби я був чаклуном, вашого добровільного зізнання було б досить; щонайбільше, вас засудили б до прилюдного биття різками. Але я відьмак — це зовсім інша стаття закону, яка не передбачає пом’якшувальних обставин. Покарають не тільки вас двох, а й усіх ваших дітей, не зглянуться й на Невен, хоч Ейган одружився з нею лише за місяць до мого від’їзду. Ваш єдиний порятунок — утікати з Лахліну. Підійдіть у порту до будь-якого корабля, що приплив з Дінас Ірвана, скажіть черговому матросові, що ваш кередіґонський родич уже про все домовився з капітаном і наперед оплатив ваш переїзд. У списку ви неодмінно будете. Тільки прошу вас, не баріться.

Розумію, вам буде важко наважитися на такий крок. Ви переконані, що Абрад — це нечиста земля, де панують слуги Китрайла. Мабуть, і мене ви вважаєте Китрайловим поріддям. Дуже співчуваю вам — і кажу це щиро. Маю підозру, ви не захочете зі мною зустрічатись, а я на цьому не наполягатиму. Зараз я перебуваю за півтори тисячі миль від Кередіґону, а незабаром вирушу ще далі, назустріч Шайні. У Дінас Ірвані, якщо не побоїтеся мати справу з відьмою, зустрінетесь із леді Моркадес вер Ріґан, що гостює в королівському палаці, а далі вона про вас подбає. Якщо ж вас жахає сама думка про це, пропоную інший варіант. Підете до міської управи, знайдете там секретаря скарбниці, майстра Ріґнана аб Брина. Говоритимете з ним ви, тітко Лінед. Назветеся і скажете, що ви сестра Нуали бан Ґрифид. Він запитає повне ім’я її чоловіка, і ви назвете його. Втім, ви така, що могли й забути, тому нагадую, що мого батька звали Ґрифид аб Ломан. Після цього майстер Ріґнан дасть вам грошей, а також адресу мого маєтку в Івидоні. Вирушайте туди і живіть, як вам заманеться. Я попереджу про вас тамтешнього управителя, а згодом перепишу маєток на ваше ім’я. Якщо вам стане нестерпно мешкати у країні, де шанують відьом, ви зможете продати маєток і переселитися на Південь. Там не люблять ні відьом, ні чаклунів. Правда, їх не вбивають, та й за єресь нікого не спалюють — і це щастя для вас, бо в очах південців ви будете запеклими єретиками.

З повагою до вас.

З братерською любов’ю до Ейгана, Айрен та Кілана.

А Марвен і Ґрайне перекажіть, що я їх міцно цілую.

Ваш небіж Бренан.

І ще одне. Ви могли подумати, що я наразив вас на смертельну небезпеку вже тим, що надіслав цього листа. Заспокойтеся. Леді Моркадес, що зголосилася допомогти мені, усе передбачила. Моряк, з яким уже домовлено, знає тільки те, що має передати листа. Він кожного рейсу відвозить листи від кередіґонських лахлінців до їхніх родичів у Дервезі, і цей для нього нічим не відрізнятиметься від решти. А сам лист леді Моркадес особливим чином зачарує на мій родинний зв’язок із вами. Я й сам гаразд не розумію, яким чином, просто тутешня відьма, леді Елайн, узяла краплину моєї крові, дослідила її й надіслала леді Моркадес її формулу — щось на зразок детального опису. Якщо конверт розкриє хтось сторонній, на аркушах з’явиться інший текст, також написаний мною. Там я розповідаю, що добре влаштувався, гарно заробляю, познайомився з чудовою дівчиною, і все таке інше, про що може писати звичайний хлопець мого віку. Коли так станеться, що портові наглядачі обшукають моряка і прочитають мого листа (для них він буде цілком невинного змісту), то вам це нітрохи не зашкодить, а нам просто доведеться повторити спробу.