Розділ «V.Арракі»

— Ти хто? — ледь чутно, самими губами, видихнула Такаманохара, але Кременчук її почув.

— Добре запитання, — крякнув і зробив було крок уперед, але знову застиг на місці, наштрикнувшись поглядом на здійняті клинки. — Кажу ж, добре запитання. Щоправда запізніле трохи. І не за адресою. Я, наприклад, як завжди, відчуваю себе Кременчуком Богданом Івановичем, капітаном лінійного відділення гременецької водної міліції, розлученого, не одруженого… А ви, — зненацька спрямував на них суворо-запитальний погляд, — ви кого в мені бачите?

— Та як… Та як же… — залепетав Норильцєв. — Я ж… Ми ж… Ми ж самі бачили! — І раптом вигукнув просто в обличчя Кременчука, яке щойно ледь не до смерті перелякало його: — Ви ж загинули, Богдане Івановичу!..

На якусь мить на борту „Софії” запанувала абсолютна тиша. „Ігре, Крчуче, допоможіть!” — слабко ворухнулося десь на її денці.

— Загинув? — перепитав капітан. — Я?! — прислухався до віддалених зойків Нкси. — Ах, так, загинув… Але ж плоть не може нівечити дух, правда? — І, зрозумівши, що відповідати йому не збираються, зненацька тоскно зітхнув: — Сонько, Ігорю, давайте до малого підемо, до Нкси. Загине ж хлопчина, поки ми тут стосунки з‘ясовуватимемо.

І зробив було крок уперед, але Сонька, як і раніше, по-зміїному плавно й безшумно, вистрибнула наперед, прикриваючи собою та своїм клинком вкрай розгубленого Зоребора.

— Стояти! — вигукнула негучно, але вагомо. — Стояти й ані руш! Ніхто нікуди не піде, поки ми остаточно не розберемося в тому, що то воно таке — капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук.

— Та я про це від дня народження свого знаю, — визвірився той. — А ти… Помацати можеш. В будь-якому місці.

— Мацати я живих чоловіків звикла. А ось ти в останню нашу зустріч був за мертвого мертвішим.

— Був. Мабуть. І залишився б таким, якби…

— Якби?…

— Якби Нкса зі мною жменькою нанороботів не поділився. На шкоду, до речі, власному здоров‘ю. А то й життю. Бо „жменькою” — це, звісно, образно. Насправді їх було декілька мільйонів. Але їх вистачило для того, щоб ґрунтовно підлагодити мій організм.

Очі в Соньки були чорнішими за саму чорну хмару.

— Тобто, можна сказати, що тепер ти — істота, складена з нанороботів. Як і Нкса?

— Тьху, ти!.. Такаманохаро, я був кращої думки про твої розумові здібності. Я більш, ніж на дев‘яносто відсотків складаюся з того, з чого мене мати з батьком склали. Щодо пошкоджених тканин… Навіть тканини комбінезону… То вони й дійсно мали вплив того, що можна назвати наноремонтом. Про саму ж наномасу в порівнянні з органікою мого тіла ви можете судити з маси крапельниці, яка виникла біля ліжка Нкси.

— Тобто, ця крапельниця?!?… — ахнув за спиною Такаманохари Норильцєв.

— Одна зі швидкоплинних форм, в які можуть складатися наноістоти, — знизав плечима Кременчук.

— Але… Але для чого?… — розширила очі Сонька.

— Для чого, для чого… — знову розпочав розлючуватись капітан. — Для того, що роз‘яснювати вам усе це занадто тривалий час потрібно було. Для того, що Нксі, якому у вихорі, що його уніс, дісталося не менше за мого… Для… Чорт! Він і досі до тями не прийшов остаточно. І поки б ви з ним порозумілись, від мене в холодильнику брила крижана залишилася б. Дбайливо огорнута вами пластиковим мішком. Ось тоді вже дійсно довелося б двійника якогось створювати. — Кременчук важко ворухнув борлаком. — Ну, що? — спитав. — Підемо до малого?

І знову зробив крок уперед, буквально впираючись грудьми в широке вістря орійсько-трипільсько-скіфського акінаку, якого, так і не опускаючи, тримала в руці Такаманохара.