Розділ «V.Арракі»

— Планетарного розміру дух? — не зрозуміло хто запитав, Такаманохара чи Зоребор.

— Його самого. Кожна, окремо взята, плоть меншає, а всезагальний дух більшає. Перетікає, так би мовити плоть з одного до іншого. Та й орден Бене Гессерит цього прагнув, аби створити надорганізм — Квізатц Хедераха. Та й інші вчення…

— Які вчення?

— Точно сказати не можу, але якщо згадати комуни Вільних… І те, що Бене Гессерит анархію подолав… То щось, мабуть, на кшталт наших комуністичних. Адже де ще більшу рівність та братерство можна знайти, ніж в мільярдів однаковісіньких нанороботів?… А те що усі вони мислять однаково й детальки їхніх мікродумок складаються в одну велетенську мегадумищу, то… Тобто, екологія, релігія, політика, — все об‘єдналось. І створило…

Кременчук раптом затнувся, прислухаючись до чогось всередині себе.

— Все одне я чогось не зрозуміла, — зауважила Сонька, яка вже кинула свої вправи зі шпагою й присіла на ліжко поряд з Норильцєвим. — Ну, гаразд, ти якось біополями свого організму поля своїх нанороботів чіпляєш і скачуєш з них інформацію, гаразд. Але… Але яким чином не пов‘язані з тобою „піщинки” ту взаємодію виявляють? Це я до того, що коли я твого піскового двійника в комірчині зустріла, то він мені щось про Дар Ветера ніс. Про котрого я перед тим з оригіналом твоїм розмовляла. Чи не оригіналом?!

І Такаманохара знову враз потемнілими очима втупилась в обличчя Кременчука. Було воно в того якесь неприродно бліде й скам‘яніле.

— Знаєш що, Сонько, — мовив, — ти свої загадки сама для себе вирішуй. А мені… А нам…

І капітан швидким поглядом зиркнув на крчовника:

— Нксо, мені здається чи ні?

А піррянин вже похапцем зістрібував з ліжка й застигав біля нього, роззираючись в усі боки:

— Ні, Крчуче, ні!.. Не здається!.. Тікати треба звідси, терміново тікати!!!

Та й сунувся було до дверей каюти, але миттєво був зупинений Норильцєвим, який спритно вхопив крчовника за його кошлату смух-траву. Аж заверещав крчовник з несподіванки. А Кременчуку, який теж був сунувся до виходу, в груди вперлося гостре вістря арканаріанської шпаги, блискавично здійнятої Такаманохарою.

— Стояти! Всім стояти! — вигукнула вона.

Капітан злісно вхопився за лезо Соньчиної зброї, навіть не намагаючись відвести його вбік, а, навпаки, щосили притискаючи залізо до свого тіла:

— Ви вже пробували мене раз вбивати. Що з того вийшло? Повторити бажаєте?

— Стояти!!! — знову вигукнула Такаманохара, але в голосі її ковзнули розпачливі нотки.

„Софія” зненацька завібрувала. Спочатку ледь помітно, а потім сильніше й сильніше, дрібно трусячись кожною своєю перебіркою.

Усі перелякано роззирались навколо. І лише Кременчук злісно дивився на дівчину.

— Дай пройти! — гарикнув. — А не то нам усім тут жаба цицьки дасть!