Розділ «V.Арракі»

Було помітно, що цим криком Ігор намагається подолати свій переляк.

— Ага, шторм, — відгукнувся капітан. — Ти на висоту нашу подивись.

Наступні декілька секунд ніщо не порушувало завивань вітру. Якого просто в природі не могло існувати. Бо „Софія” знаходилась же майже за тисячу кілометрів від круто випнутої поверхні Арракі. Тобто, в безповітряному просторі.

А натиск піскових потоків жодним чином не зменшувався. Навпаки, він, здавалось, збільшувався та й збільшувався, стягуючи до летючої тарілки усе сміття цієї запилюженої зоряної системи і явно тягнучи апарат у бік її центральної зірки.

І ось тоді „Софія” розпочала пручатись Затято й оскаженіло. Кожним своїм гвинтиком, кожною клітиною людських тіл, кожною молекулою нанороботів, що засіли в цих самих тілах.

Кременчук разом із Сонькою намагалися покласти корабель на курс, протилежний тому напрямку, в якому їх тягнув вже й не коріолісовий, а цілковито міжпланетний шторм. Апарат пручався, рискав з боку вбік, іноді просто зависав на одному місці, але з великими складнощами піддавався людським заклинанням — саме так збоку виглядала їхня жестикуляція над мерехтливим пультом керування.

Ситуація ускладнювалась тим, що ущільнення піскових потоків тривало і вже можна було сказати напевно, що навколо „Софії” безладно краяли простір безліч чорних трикутників та сріблястих дисків. І маневрування поміж ними в цій коловерті ставало справою виживання. А коли один з трикутників вибухнув світловим стовпом, а одна з тарілок відповіла йому цівкою вогненних згустків, то ця сама справа виживання ускладнилась гранично. Бо до піскового урагану додалась вибухонебезпечна суміш синього світла та помаранчевого полум‘я.

Норильцєв, увесь дзеленчачи мечем та кольчугою, допоміг схарапудженому крчовнику надійно закріпитись у кріслі, а потім вилетів з рубки, кинувшись до пульту арканаріанської гармати. Ой, молодець!

— Давай, Зореборе, давай! Ціль!!! — оскаженіло кричав Богдан, відстрілюючи усі апарати без розбору, що траплялись на шляху „Софії”. — Дава-а-ай!!!

Сонька навіть не пробувала когось вгамовувати чи протестувати, ухиляючись то від одного, то від другого зустрічного борту, що іноді виникали попереду просто з червоного нічого.

— Дава-а-а-ай!!!

— А-а-а-а!.. — раптом заверещав Нкса, вилітаючи з луснутих ременів безпеки, а диск „Софії” вкотре встав вертикально, розпочинаючи своїм скаженим обертанням нагадувати гігантського колеса, що зненацька зірвалось з автомобіля та й покотилось у запилюжену прірву всесвіту.

— А-а-а-а!!!

Помаранчеве, синє, червоне мерехтіння екранів та вогників пульту, їхні відображення в широко розплющених очах і остогидле сріблясте мерехтіння, все це злилося в якусь виродливу й важелезну масу, яка раптом безгучно луснула від своєї власної ваги й розпочала провалюватись у саму себе, тягнучи за собою і ще живих істот, і ще неживі механізми.

— А-а-а-а-а!!!..