Розділ «V.Арракі»

Та й відсунув таки вбік електронізовану холодну зброю з далекої планети Арканар. А потім і сам протиснувся повз дівчини, важко вивалюючись до коридору й з грузьким пришвидшенням біжачи в бік центральної рубки.

— Та що відбувається?!? — десь позаду здивовано гукнув до Соньки Норильцєв, але дівчина, вперто стиснувши губи, вже бігла до центральної рубки слідом за капітаном.

Вібрація „Софії” набувала небезпечних розмірів. На усіх екранах нуртувала червоно-розлютована піщана запона.

— Бе-е-ене ге-е-е-есери-и-ит… — завивало в увімкнутих Кременчуком зовнішніх мікрофонах. — Бе-е-ене!..

Такаманохара відчула, що апарат розпочинає хилитатися. Це хитання, накладене на вібрацію корпуса й завивання червоного оскаженіння, вкривало памороззю кожний нерв і леденіло душу.

— Ста-а-арт… — репетував Кременчук, оскаженіло граючись сенсорами пульту. — Стартуймо, Сонько, бо буде нам зараз!..

Згори почулося якесь приглушене шипіння: начебто безліч цівок дрібнесенького піску посипалися на метал обшивки. Втім, чому „начебто”?

— Богдане, Богдане, ми не можемо… — хіба що не заридала Такаманохара.

— Чого не можемо? — луною відгукнувся той, лихоманково готуючи апарат до термінового старту.

— Злітати не можемо!!! — загорлав у дверях Норильцєв, разом з Нксою теж ввалюючись до рубки. — Ми іонні сопла не відцентрували. Бо не могли назовні вийти. Тепер в рознос підемо!

- Іонні? — неуважно перепитав Кременчук. — Сопла? — І раптом гаркнув, не повертаючи голови: — А ну, припинити паніку! По місцях давайте, бісові діти! Ви що, думаєте, нанороботам складніше якісь там іонні сопла полагодити, ніж в людини кровоносні судини? Все давно на мазі. Швидко по місцях!

І, наче підтверджуючи слова капітана, крізь завивання вітру почулося дзижчання, яке поступово переходило в заспокійливий свист двигунів. Втім, заспокоюватись не доводилось. Бо „Софія” раптом натужно заревла („Наче корова в Маланівці у баби Ксани”, — майнуло в Кременчука), а потім рвучко підстрибнула вгору, бовтаючись на всі боки.

— Тримайтесь, тримайтесь! — загаласував Богдан.

Червоний пісок з екранів зовнішнього огляду, здавалось, от-от має посипатись просто до рубки. „Бене-е-е-е!” — скаженів вітер. „Му-у-у…” — огризалась „Софія”, навпомацки шукаючи шлях на волю з давньої вітряної пастки. Богдан щосили намагався втримати її на вірному курсу.

Те, що це йому вдалося, стало зрозумілим за декілька хвилин, коли „Софію” різко накренило і вона майже під прямим кутом розпочала стрімко набирати висоту.

Іноді піскова запона трохи прозорішала і тоді були видні завихорені гребені дюн, які, здавалось, зненацька зрушили з місця на всіх обширах цієї планети. Такого Богдан ще не бачив. Червоний піщаний океан, оскаженівши від власного ґвалту і зростаючи у вишину, намагався проковтнути малесеньку сріблясту жевринку „Софії”.

Інколи в кривавій заметілі виникали якісь тьмяні трикутні ущільнення і тоді здавалось, що цілу флотилію переслідувачів землян несе разом з ними бозна куди й бозна звідки. Втім, іноді ущільнення набували світлих дископодібних форм і тоді виникало відчуття, що то — ціла тобі армада двійників „Софії”. Спільним же було те, що усе це вило, трусилось, ревло й кидалося з боку в бік.

— Коріоліса… — почувся у какофонії звуків згук Норильцєва.

Богдан кинув на хлопця нерозуміючий погляд.

— Коріолісовий шторм, кажу, — до межі напружив той свій голос. — У тій же „Дюні” згадується. Це коли швидкість вітру перевищує сімсот кілометрів на годину.