Розділ «V.Арракі»

— Ти ось що, — мовила Сонька, — до Нкси йди. Побудь біля нього. А я подивлюсь, що воно таке — пісок Арракі.

І прислухалась, пробуючи почути, що відбувається за зачиненими дверима холодильника. За зачиненими дверима було тихо.

Тихо було й в каюті Нкси, куди Норильцєв зайшов надповільно й надобережно. Наче до смертельно хворого в палату зайшов. Втім, здавалось, що це порівняння відповідало істині, бо піррянин нерухомо лежав на своєму ліжку, зронивши з неї свою тонесеньку правицю. Ігор турботливо підняв її і поклав на зів‘ялу смух-траву, очікуючи хоч би якої реакції від свого друга.

Реакції не було. Ані пари з вуст. Ані колишніх дитячих радощів, ані теперішньої серйозної маячні. Втім, чи було це маячінням? Що взагалі зараз відбувається з крчовником?

- Ігорю! — кахикнули мікрофони гучного зв‘язку і хлопець ледь помітно здригнувся. Нкса продовжував лежати нерухомо. — Ігорю, а зайди-но до лабораторії. Та двері каюти зачини за собою як найщільніше.

Голос в Такаманохари був якийсь механічно-безбарвний. Чи то його мікрофони так викривлювали? Втім, її бліде обличчя із запалими очима, що повернулося на шум кроків Норильцєва, було теж схоже на безбарвне обличчя манекена. Так походило, що хлопець чомусь сам відчув себе великою заводною лялькою. В якої от-от закінчиться отой самий завод.

— Ти чого? — чомусь шепотом спитав він у безкровної мармизи, за котрою на дисплеї комп‘ютера повільно крутився якийсь кутастий павук, складений з решіток, дуже схожих на кристалічні зі шкільного підручника фізики.

- Ігорю, — не розтискуючи губ, мовила Такаманохара, — де в нас сміття може бути? Куди ми ще могли зовні піску натягати?

Решітки павука рухались відносно одна одної, повільно обертаючись на з‘єднано-потовщених верхівках ребер. В підручнику фізики там розташовувались атоми.

— Т-та, — затнувся Ігор, наче загіпнотизований, спостерігаючи цю картину, — та самі ж знаєте. Чисто усюди має бути. Стерильне прибирання проведене. Хіба що на виході з шлюзової камери може щось бути, але ж вона заблокована. Та ще хіба…

Він осікся, не наважуючись згадувати про холодильну камеру з тілом Кременчука. І ще чимось, що нещодавно проникло туди.

— За холодильник я пам‘ятаю, — відмороженим голосом мовила Сонька. — Де ще? Нкса?

— А що — Нкса? Лежить. Не ворушиться. Ані на що не реагує. Зачинений, як ви й наказували.

— Треба його ще й заблокувати. На всяк випадок.

— Ми скоро себе тут від зовнішнього й внутрішнього світу заблокуємо абсолютно. Та що трапилось?

Японка Такаманохара, не відповідаючи, натиснула якісь клавіші. З ієрогліфами на них, що теж дуже нагадували японські. Від того Норильцєву на мить здалося, що він перебуває на борту земного космічного апарату, збудованого десь в Країні Сонячного Сходу. А за мить увагу хлопця відволікло інше. А саме — зображення кристалічного павука на дисплеї, яке раптом розпочало стрімко зменшуватись. А ще за хвилину стало зрозумілим, що він лапами-решітками з‘єднувався з іншими подібними утвореннями. Утворень ставало все більше й більше, вони зростались в якусь безперервну кутасту поверхню, а очі Зоребора потроху вилазили з орбіт.

Бо ставало зрозумілим, що на дисплеї, який на даний час був окуляром електронного мікроскопу, слабко мерехтіло те, що уявляло собою одну-єдину піщинку арракіанської пустелі — зросток живих кристалів, кожен з яких жив своїм незбагненним життям. А всередині цього життя вовтузились кристалично-решітчасті павуки.

— Та що ж це воно таке!?! — не витримав, врешті решт, Норильцєв.

— Це, Ігорю, колонії роботів. Малесеньких, молекулярних роботів. Нанороботів.

— Тобто?!.. — ахнув хлопець.