Розділ «V.Арракі»

— Відчиняй, Ігорю, відчиняй, — тануло вдалині.

— Ах, ти!.. — зірвалася з місця Сонька, в один стрибок вилітаючи з рубки: — Ігорю-ю-ю!!! Стоп, стоп, Ігорю!..

Норильцєв вовтузився біля холодильної камери. А Соньці не вистачало якихось сотих часток секунди, аби відкинути його вбік. Бо двері холодильника вже з ляскотом відчинялися і весь наїжачений, але зовні цілком неушкоджений, Кременчук вистрибував звідти в люмінесцентний простір коридору. І очманілий Зоребор важко трусив головою, віялом розкуйовджуючи своє довге волосся. І Такаманохара стрімко вихоплювала в нього з піхв акінак, намагаючись дістати їм капітана. Хоча з жахом відчувала, що робити цього їй зовсім не кортить.

Може саме тому, а не через те, що клинок меча був закороткий, вона пару сантиметрів не дотягнулася їм до плямистого комбінезону. Але Зоребор вже висмикував свою арканаріанську шпагу, що бовталась в нього на другому боці кольчуги й затятим рухом довершував рух Такаманохари.

Дивно, але двійник Кременчука в абсолютно цілому одязі, якого зовсім нещодавно майже не існувало, бігти від них не став. Він лише раз у раз відстрибував назад й репетував:

— Припиніть, припиніть, бісові діти! Почекайте! Та послухайте ж ви мене, послухайте!!!

Норильцєв слухати його не став. Наслухався вже. Ще на Арканарі. І тому хлопець, сконцентрувавши усю свою злість, зробив блискавичний випад. Настільки блискавичний, що Кременчук — або те, що існувало зараз в його оболонці — не встиг зманеврувати в просторі, жорстко обмеженому завузьким коридором. Довге жало клинка арканаріанської шпаги наскрізь прошило камуфляжне тіло, занурюючись у нього з боку грудей і закривавлено випірнаючи зі спини.

Капітан тіпнувся, розширено-знетямленими очима втупившись в обличчя Зоребора, а потім розпочав важко осідати на долівку, шепочучи невідь до кого:

— Йох, знову!.. Та що ж ви таке робите, бісові діти, що ж ви робите?! Якби ви знали, як то воно боляче — вмирати, як то воно боляче…

Зоребор щосили смикнув шпагу на себе і капітан скоцюбленим манекеном важко впав йому під ноги. Чи двійник капітана? В будь-якому разі поведінка цього „чогось” була настільки людська, що Зоребор відчув пекучу хвилю сорому, переляку й розгуби, яку вперше впізнав ще на далекому Піррі, на березі небезпечної річки Жви.

Сонька тим часом, рухаючись по-зміїному плавно й безгучно, зазирнула до холодильника, автоматичним порухом увімкнувши освітлення. На полицях похмуро завмерли скриньки з концентратами. Ніщо не порушувало їхній заморожений спокій. І ніхто. На долівці зібганою оболонкою порваного кокона метелика-переростка валявся розірваний пластиковий мішок.

- Ігорю, — гукнула Сонька, — Ігорю, тут порожньо. Навіть в мішку… Здається, що й не двійник ото, а щось…

І осіклась, знову визирнувши до коридору. А за мить у вузький простір вгвинтився її відчайдушний крик:

- Ігорю-ю-ю-ю!!! Іззаду!..

Норильцєв, що до того так і не подолав своєї піррянської розгуби, рвучко обернувся і… І ледь не зомлів: неголене обличчя капітана знову було на рівні його обличчя.

— Спокійно, Ігорю, с-с-спокійно, — сичало обличчя, — не смикайс-с-ся… Послухай мене краще.

Зоребор тільки й того, що знайшов сили, аби відстрибнути до Такаманохари, загрозливо виставляючи попереду себе вістря шпаги. Поряд з ним зблиснув клинок трипільського акінаку: Сонька зайняла бойову позицію поряд з хлопцем. На грудях Кременчука, в тому самому місці, де їх пронизала арканаріанська зброя, було помітно якесь вовтузіння: наче розсипана жменька піску по колу крутилася, поступово зникаючи в тілі капітана.

І саме цей рух був чомусь найстрашнішим для залишків екіпажу „Софії”. Ані Норильцєв, ані Такаманохара, що, врешті решт, теж помітила це явище, не могли відірвати від нього зупинених очей. Наче їх знову гіпнотизувати розпочали.

— Заспокоїлись? — спитав Кременчук, зсуваючи на потилицю свого міліцейського кашкета і змахуючи з лобу рясні краплі поту. І чомусь саме вигляд цих крапель розпочав заспокійливо впливати на Соньку. — От і добре. А то відразу залізякою проштрикнути намагаються. Он як груди болять, — пожалівся капітан. — І голова. Здається, що усі мозки на отой фантом та на гіпноз витягнуло. Йох, як голова болить! — повторив.

Сонька з Ігорем завмерли зі здійнятою зброєю, наче боячись найменшим порухом зруйнувати ту крихку рівновагу, що раптом настала в їхньому мерехтливому світі. Не дивлячись на те, що мерехтіння оте ставало дуже й дуже колючим та болючим.