Розділ «V.Арракі»

— Тобто, уся пустеля Арракі — це одне, неймовірно величезне, нагромадження міріадів нанороботів.

— А ось тут ти помиляєшся, — зненацька почувся знайомий, але такий неможливий зараз, голос. — Не нагромадження, а одна величезна машина… Чи істота?… Без різниці. Бо і те, і друге однаково живиться променевою енергією цього капловухого сонця.

Настала пауза. Коротка чи нескінченна, це з якого боку подивитись. Але хвиля абсолютної, бездонної, тиші прокотилась по усіх відсіках „Софії”.

— Ну, що? — кахикнув телепатичний простір голосом Кременчука. — Випустить мене хтось звідси чи ні? Бо я тут скоро на бурульку перетворюся.

Отже, маємо: один короткий сталевий меч предків наших скіфів, чотири інопланетні шпаги-передавачі з планети Арканар і чотири руки, аби усе це тримати. Нксу можна було не рахувати. Проти Нкси самого можна було зброю застосовувати. Почувши голос Кременчука, він зненацька ожив і розпочав наполегливо сповзати з ліжка, бурмочучи: „Крчуче, Крчуче, я тут, тут!.. Мені погано, Крчуче! Ігре, допоможи!.. Сонько!”

За інших обставин Ігр і радий був би допомогти, але в світлі останніх подій їхній з Сонькою переляк був настільки вагомим, що він лише й спромігся на те, що заблокувати таки за її порадою каюту крчовника. Чи вже не крчовника?… Але, в будь-якому разі, істоти, що раптом пригадала і своїх друзів, і усі їхні пригоди. А ще істоти, яка, впавши на долівку, вже не мала сил здійнятися з неї. Заслабла істота і їй явно ставало все гірше й гірше.

Інша істота щосили гатила кулачиськами в двері холодильної камери і горлала на увесь корабель: „Випустіть мене! Випустіть мене звідси, бісові діти! Норильцєве, Такаманохаро!.. Ну, блін, не на Землі ми! Швидко б взнали, що то воно є — буцегарня. Ну, я вам влаштую, як виберусь!.. Гуп… гуп… гуп!..”

Найгіршим зараз було те, що камер спостереження всередині холодильника не передбачалось і вигляд того, що намагалося видертись звідти, можна було лише вигадувати. Перед очима Зоребора поставало криваве місиво, яке вкривало, обідране до кісток, колись міцне, чоловіче тіло. З тіла скрапувала сукровиця, змішувалась на долівці з дрібним піском і ворушилась, намагаючись дістатись до Ігоря та й зробити щось жахливе, щось таке, що не вміщується у межі людського, чи будь-якого іншого, розуму.

Що ввижалося Такаманохарі було невідомо, але вона напружено мружила свої темно-фіолетові, аж синяві, очі, дослухаючись до глухих вигуків з боку холодильника. Телепатичні вигуки були набагато гучнішими, але вона намагалася не звертати на них уваги.

— Я не впевнена, — важко відповіла Сонька, подумки аналізуючи тільки-но надану пропозицію Зоребора, — чи варто відчиняти шлюзову камеру. Зброя, кажеш… Звісно, випромінювання Святого Міка з мотодракону могло б стати нам в нагоді, але… Але, по-перше, не відомо, чи буде воно діяти. Адже ми не знаємо, з чим маємо справу. Скоріше за все діяти воно…

— Випустіть мене, бісові діти, випустіть!..

— … не буде. По-друге, якщо в шлюзовій камері таки залишилось хоча б трохи піску, то… Нам і двох монстрів вистачить.

— Нкса не монстр.

— Ну, я вам влаштую камери попереднього ув‘язнення, влаштую, крутіть його через коромисло! Не лише — попереднього, а й наступного теж!!!

— Ти впевнений?

— Соню, давайте зараз припинимо дискусії. Страшна не кількість монстрів, які знаходяться поряд з нами. Страшніше те, що ми з вами знаходимось всередині величезної, розміром з цілісіньку планету, планетної почвари. І якщо ота почвара захоче здійснити щось погане, то те, що влаштувалось поряд з нами, здаватиметься дитячою забавкою.

— Що ти пропонуєш?

— Я вже сказав. Для запуску двигунів треба відцентрувати іонні сопла. Тобто, вийти назовні. Це — не моя забаганка. Вийду. Заодно й мотодракона до холодильної камери разом підтягнемо. А потім я…

— А потім ти найуважнішим чином спостерігатимеш за кожною піщинкою в цьому клятому бункері. І за першою ж моєю командою… Ні, не так… За першою ж ознакою небезпеки викинеш „Софію” звідси. Якщо, звісно, я до цього встигну виконати на соплах відцентровку. Хоча й без неї…

— Не ви, а я виконаю. — В зміцнілому раптом голосі Зоребора з‘явилась якесь хрипота. Наче дужий звір тихесенько загарчав. — Я. Виконаною. Усі. Зовнішні. Роботи. А ви, Соню, знаходитиметесь біля головного пульту. Не жіноча ця справа — виходити на двобій з потворою планетарного розміру. Не жіноча. Тут не усякий чоловік…