Розділ «V.Арракі»

Але уся інша обстановка в каюті залишалась нерухомою. Ані шматки якихось пластикових обгорток, ані пістряві сторінки арканаріанських журналів, настягані свого часу Нксою з усієї „Безвиході”, не ворухнулись ні на міліметр.

А смух-трава, що вкривала тільце піррянина, зненацька розпочала змінювати колір з зеленкуватого на жовтавий і опадати довгими пасмами. Якби крчовник був на сто відсотків рослиною, то можна було б сказати, що він стрімко всихає. Та що це за нова пошесть така?!

— Ч-чорт! — зовсім по-кременчуцькі видихнула Такаманохара, вистрибуючи спочатку зі свого крісла, а потім і з самої рубки.

За декілька секунд вона вже неслася коридором, ледь не збиваючи з ніг Норильцєва, що якраз, із вкрай побілілим обличчям, виходив з холодильника, тримаючи в руках прозорий целофановий пакет із чимось червоно-зеленим.

— Що таке!? — сахнувся хлопець назад в розчахнуті двері.

— Нкса!!! — тільки й спромоглася видихнути Сонька, миттєво лишаючи хлопця за спиною.

— Що — Нкса??? — тупотів той вже за нею, так і не захлопнувши дверей камери холодильника.

Такаманохара ж, рвучко відчинивши двері каюти Нкси, так і не встигла йому відповісти, застигаючи на порозі приміщення. Наче миттєво в брилу крижану вмерзла.

Зів‘яле тіло крчовника акуратно лежало на прибраній лежанці. Усе пістряве пластиково-паперове причандалля було просто зметено з неї на долівку. Але не це вразило Соньку. Ні, зовсім інше. А саме те, що біля ліжка, течучись прозорою трубкою в смух-траву, стояла…

— От, блін! А це звідки взялося?! — гаряче дихнув над вухом Соньки Норильцєв, що зазирав до каюти через її плече.

Висока медична крапельниця, що дивним чином з нізвідки опинилась біля ліжка Нкси, раптом захилиталась і розпочала… Розпочала осипатися на долівку тоненькими струменями дрібного піску. Зоребор із Сонькою інстинктивно сахнулись від цього… цієї… явища цього. І того було достатньо, щоб тоненька цівка піску, на яку перетворилась крапельниця, червонястою зміюкою майнула по долівці повз їхніх ніг, миттєво зникаючи в коридорі.

Хлопець з дівчиною швидкими очманілими поглядами зиркнули одне на одного й вискочили з каюти. Цівку піску тягнуло просто до незачинених дверей холодильника.

— Щоб тебе!.. — розгублено вигукнув Ігор, кидаючись до них.

А пісок вже зникав в темряві камери. Легесенький вітерець, що здійнявся чи то від швидкого бігу, чи то невідомо від чого, торкнувся миттєво спітнілого обличчя Норильцєва.

— Двері, двері заблокуй! — репетувала позаду Сонька. — Намертво заблокуй!

Підскочивши до холодильника, Ігор не став навіть зазирати до нього, а щосили хряснув дверима. На долівці коридору вже не лишалось ані порошинки. Лише збоку валявся целофановий пакет, якого Зоребор вронив, коли навіжена Такаманохара пробігала повз нього до каюти Нкси. Ігор повільно підняв його й мовчки подивився на Соньку, яка, важко відсапувалась, схиливши долу голову та й впершись обома руками в зачинені двері холодильної камери.

— От, — мовив, пробуючи поки що не думати про те, що тільки-но сталося, — зразки тканин. Пісок там теж є.

Дівчина наморщила лоба, наче намагалася зрозуміти те, що їй кажуть, і порожніми очима подивилась крізь нього. Втім, за хвилину її погляд став осмисленим.

— Зразки? — спитала. — Пісок?! Ах, пісок!.. Звісно, пісок. Давай його сюди, — і протягнула руку до пакета.

Коли Зоребор віддавав його, пальці в нього відчутно тремтіли.