Розділ «V.Арракі»

— Не знаю, — тужливо видихнула Такаманохара. Ні, не вистачало їй безоглядного капітанового фанфаронства.

— Зате я знаю, — якимсь чужим голосом зненацька вичавив Норильцєв. — Здається, знаю.

Сонька скинула очі на хлопця: той втупився змертвілим поглядом в стінку рубки. Десь в тому напрямку знаходилась холодильна камера „Софії”.

— Я… Я не зможу, — голосом, що відразу став схожим на голос Зоребора, вичавила Сонька.

— А я… — важко відгукнувся той, — я спробую. На тілі капітана обов‘язково піщинки мали залишитись. А ви не думайте про це. Намагайтесь не думати. Тільки мікрофони увімкніть, щоб перемовлятись, якщо щось…

Дівчина механічним порухом торкнулась сенсорів гучного зв‘язку. „А потім був Бутлеріанський джихад, — прорипів простір, — два покоління хаосу”. Норильцєв з Такаманохарою аж здригнулись від несподіванки. А Нкса на екрані, що показував його зачинену каюту, розгойдувався збоку вбік, продовжуючи рипіти в простір просто попереду себе: „В прах, в прах був звергнутий бог машинної логіки. І, постаючи з цього праху, ми зрозуміли: машина не може замінити людину!”

— Чого це він? — зиркнула Такаманохара на Зоребора, але той, вперше з часу їхнього знайомства дещо неґречно, відмахнувся від дівчини.

— Постривай, постривай!.. Дай-но послухати. Здається, друга серія розпочалась. Пам‘ятаєш, як на обшивці, коли ми стволи встановлювали?

— З іншого боку усі релігії казали: „Не понівеч духу своїм „Я”. А як же його не понівечити, якщо „Я” є?!

Крчовник на хвилинку припинив своє рипіння і Ігор скористався виниклою паузою:

— Малий знов Дюною марить. І звідки тільки взнає усе це?

— Повстання унесло вісімдесят мільйонів життів, — зітхнув піррянин. — Шість тисяч на кожний світ, що входив до Ліги Ландсраата. — І раптом вискнув: — Бене Гессерит — головний оплот боротьби проти анархії! — А потім мовив дещо менторським тоном: — Можна легко провести паралель поміж Абу Зайдом та Квізатцем Хедерахом, пошукам якого була підпорядкована уся програма братства сестер Бене Гессерит, спрямована на виведення нової раси, і який називався „Той, що вказує шлях” або „Той, хто може бути в двох місцях водночас”.

Сонька раптом спохмурніла ще більше:

— Не подобається мені уся ця маячні. Той, хто може бути водночас в двох місцях… — повторила задумливо й рвучко здійняла свої фіолетові очі на Норильцєва: — Ігорю, треба мати зразки піску…

Нкса на екрані замовчав, продовжуючи безгучно розхитуватися на краєчку свого ліжка.

— Ви це… Того… — промимрив Зоребор, спостерігаючи за ним. — Запишіть, що він тут балакати буде. Розберемось потім, а я зараз…

І, важко розвернувшись, зник за порогом рубки. Сонька залишилась наодинці з екранами, своїми думками, своєю розгубою і своїм задавненим, ретельно приховуваним, болем. Ой, як погано!.. Як усе погано!.. А здавалось, що поганішого, ніж на Землі й бути не може… Дівчина навіть не помітила, як і сама розпочала розхитуватись збоку вбік, наче пародіюючи малого піррянина.

А потім схопилась обома руками за обличчя й завила, тихесенько-тихесенько, але так гірко, що якби її почув Нкса, то в нього, мабуть, і серце розірвалося б. Чи що там в нього є?

Сонька кинула погляд крізь розчепірені пальці й пелену сліз на екран каюти крчовника та й… Та й скам‘яніла. З піррянином щось відбувалось. Наче він і дійсно почув зболілі завивання Такаманохари.

Постать його якось дивно викривилась і загойдалась. Смух-трава на мить наїжачилась, а потім заколивалась великими хвилями. Невже!?! Дівчина напружилась в очікуванні появи чергового вихору.