Розділ «V.Арракі»

— Ну, вихори!.. Це ж природне утворення, а двійники…

— Раптовий вихор в невеличкому замкненому приміщенні — теж природне утворення?

Норильцєв мовчки засовався на своєму кріслі. А потім ляпнув:

— До речі, Декарт вважав що увесь Всесвіт з вихорів складається.

- І є ще наступне запитання, — не звернула уваги Сонька на його Декарта, — а що в них спільного?… У природного й неприродного.

Норильцєв завагався. І лише за хвилину невпевнено запитав у свою чергу, дивлячись на зображення шлюзової камери, пісок з якої встиг таки свого часу висипатися назовні і в якої в непевному світі мріла лише похмура маса арканарського мотодракону:

— Вітер?

„Вітер?… Ветер… Дар Ветер… Улюблений книжковий персонаж капітана”, — подумала Сонька, до болі закусуючи губу й заперечливо хитаючи головою.

— Пісок?

— От! Пісок, Ігорю, саме пісок! Щось мені підказує, що…

Зненацька Такаманохара осіклась розширеними очима втупившись в обличчя Норильцєва.

— Що?!? — видихнув той.

— Я дійсно дурепа, Ігорюню, дійсно дурепа!!! Правий був капітан, правий!.. Ти знаєш звідки в нас на борту ця пошесть піскова з‘явилась?

— Звідки?

— Комбінезон, Ігорю, чорний комбінезон! Який Нксу ледь не придушив, а потім на „Софії” безслідно зник. Це був не самий комбінезон, Ігорю, не самий! Це був його двійник! Пісковий двійник! Ах, яка ж я дурепа!.. Безпросвітна… — Сонька глитнула важку грудку у горлі. — Нам потрібний пісок, Ігорю. Хоча б трохи місцевого арракіанського піску. Щоб дослідити його.

— Та я!.. — дзенькнув кольчугою Зоребор, виплигуючи з крісла.

- І куди?

— Та назовні ж! Я миттєво: туди й сюди.

— Відставити! В цієї планети реакція швидша, ніж в однієї людської одиниці. Хоча б вона і з Трипілля родом була.

— Але… — переступив Зоребор з ноги на ногу, — але, що ж тоді робити?