Розділ «V.Арракі»

— Кві-і-ізатц-ц-ц… хедер-р-ра-а-ах-х-х… Капіта-а-а-ане!.. Ге-е-е-… Богда-а-ане, Богданчику-у-у!!!

Зненацька багровий вихор вирвався з камери назовні, притискаючи Норильцєва й Такаманохару до стінки коридору і болюче засипаючи очі жменями дрібного піску. Ігор мимоволі заплющив їх, а коли знову набув змогу бачити навколишній світ, то й того встиг помітити, що купу піску, яку, перетворюючи її на довгий бархан, волокло по долівці потужним протягом. Ось гребінь бархану зник за рогом, ось там розпочала зникати і його спадиста частина, а повітря навколо миттєво заспокоїлось. Лише тихесенький шерех ще чувся вдалині: „х-х-хедер-р-рах-х-х…”

Ігор зірвався з місця й прожогом кинувся за зникаючим барханом, котрого якась невідома сила вимітала з „Софії”. В буквальному сенсі вимітала. Бо Норильцєв ще встиг помітити, як останні піщинки зсипалися з трапу, кимсь відчиненої зсередини, шлюзової камери. А потім він кинувся назад, інстинктивно вдаряючи по великому сенсору зачинення та блокування шлюзу, відсікаючи, таким чином, усілякі спроби як виходу, так і входу до їхнього апарату.

За хвилину він знову був в приміщенні розв‘язки трубопроводів і відчував, що його зараз знудить. Просто на доволі чисто виметену долівку, на якій вже не було видно жодної порошинки. Лише деінде застигли криваві плями, перемішані з чимось мертвим і дрібнозернистим. А ще на ній застигло дещо інше. На ній застигло те, чого не передбачали жодні рольові ігри світу. Жодні чесні бої та бійки. Жодний, психічно не розладнаний, розум.

Зоребор знову й знову відвертав очі від жахливої картини: на колінах Соньки, роздряпана майже до кісток, лежала голова скривавленої туші, на яку перетворилось, ще півгодини тому дуже й повне життєвої снаги, чоловіче тіло. Шкіра в нього була буквально зідрана й перетворена на криваву масу. І ця маса була перемішана з зеленкуватим лахміттям, яке ще нещодавно являло тканину військового камуфляжного комбінезону.

А усе це ще трохи смикалось, поступово нерухоміючи, нерухоміючи, нерухоміючи… І усе оте роз‘їдали, роз‘їдали, роз‘їдали солоні краплі сліз, які падали з очей Соньки Такаманохари, що скам‘яніла, схилившись над холодіючим трупом капітана гременецької міліції Богдана Івановича Кременчука.

„Вона не має права на жалобу. Вони не мають права на жалобу. Цей світ не має права на жалобу, якщо не бажає вічно рюмсати та скніти в імлі та темряві, а прагне щомиті продовжувати жити… жити… жити!.. Жити всупереч усій безбарвності цієї клятої згуби в холодному байдужому позасмертному просторі. Жити не заради себе, а заради життя усіх створінь усього цього космосу. Вмерлих і ще не народжених. Близьких, а тим більше — далеких. Навіть отаких розгублених, як оце вони зараз… Але які, безперечно, мають право на увесь цей час і простір. Боже мій! Як добре, що Ігор не чує мене!”

— Для того щоб злетіти, необхідно відцентрувати іонні сопла, — зітхнув Зоребор, до болю в очах вдивляючись в екран із зображенням тьмяних нутрощів наглухо заблокованої шлюзової камери. Дивно, але у тій нікого не було. І нічого. В сенсі, цікавого для дослідження. Жодної порошинки у ній не було. — Тож я спробую, Соню?

— Ні. Не спробуєш. Поки що ніхто нічого пробувати не буде. Поки не розберемось, яким чином оті вихори піщані на кораблі виникають.

— Так що, так і сидітимемо на місці? Та нас тут отой пісок, про який ви згадуєте, і засипле, врешті решт, благополучно. На усі наступні пару тисяч років.

Ледь розкосі очі Такаманохари примружились, а на вилицях заграли жовна. На екрані перед нею червоняста напівтемрява точилась крізь порожнечу велетенського ангару-бункера. До якого їх занесла нелегка і якого вони так і не спромоглись дослідити. В проламі виднівся край дюни, за яким вже ховалось рожеве капловухе сонце. Те, чи сходило воно зараз, чи заходило, Соньку жодним чином не обходило.

Соньку зараз набагато більше цікавила позиція, що її зайняла знерухомлена „Софія”. Позиція, здається, була непоганою. Бо арканаріанські стрілялки були спрямовані просто в пролам. І будь-які наміри якихось там трикутників щодо власних зловмисних дій могли відразу ж отримати одкоша. Це було добре. В усьому ж іншому було так, що гірше нікуди.

Адже, хто його знає, що могло трапитись у наступну мить на цій спечній планеті піскових двійників. Може смерч випадковий здійметься, а, може, просто обрушаться ці проіржавілі стіни, аби розтривожена дюна й дійсно поховала під собою їхній багатостраждальний корабель на наступні…

Такаманохара скоса зиркнула на похмуре обличчя Норильцєва і, здається, фізично відчула усю його нервову напругу, круто замішану на звичайнісінькому людському переляку. Рипнула зубами. Опісля того, що сталося, їй самій лякатися аж ніяк не можна. Досить! Відлякалась. Та й увесь її переляк з неї разом зі слізьми вийшов. Лишивши тільки десь в самих нутрощах тіла болючу й розпечену грудку серця.

Дівчина інстинктивно потягнулась було до сенсорів екранів, але в останню мить зупинилась. В холодильнику відеокамер передбачено не було. Та й нема чого там дивитись! Вигляд чорного пластикового мішка з закривавленим тілом землянина не сприятиме наступній врівноваженій поведінці.

А така поведінка їй зараз просто необхідна. Адже ілюзії минулись і вона знову в повному обсязі відповідає за цей корабель. Нема відтепер нікого, з ким можна було б хоча б частково поділитися тягарем цієї відповідальності. Ігор он до того ж… І Нкса. Як же їм усім додому повернутися, Богдане Івановичу?

Не вистачає їй його, йох, як не вистачає! Не вистачає оскаженілої земної впевненості в правильності своїх дій. Сили тієї впевненості, яка й дійсно часто-густо робить навіть найдурніші дії найправильнішими. Того не вистачає, на що вона сама ніколи спроможна не була. Це навіть в декого сумніви викликало під час її призначення. Може, правильні сумніви? Може тому вона на такий тривалий час в Україні й застрягла? Ах, як же мені тебе не вистачає, Богданчику!.. Ах, як би ти все знав!

— Значить так, Ігорю, — не дивлячись в очі хлопцю, вичавила Такаманохара, — давай розпочнемо з самого початку. Що для нас найнезрозуміліше на цій планеті?

— Двійники, — не роздумуючи, відгукнувся Зоребор.

— Угу… угу… А вихори?