Розділ «16»

— Так, але…

— Але вона не така, як ти собі уявляв, еге ж? Тобі хтось розказав, якою саме повинна бути дівчина, і ти міцно взяв це (…) очі своєму страхові кохати, ходиш отут, як сновида, гризеш сам себе, зав’язавши свій корінь життя на вузол. Ти боягуз і дурень. Не знаю, чому ти Обранець. Особисто я згодувала б твою ріденьку душу змієві.

— Ви не маєте права такого мені казати! — Орестові аж у голові паморочиться від люті. — Хай хоч мільйон років ви живете, все одно ви нічого не знаєте!

— Авжеж, — Хенхенет сміється. — Хлопчику, на світі не відбувається нічого нового, нудьга страшенна. А ти таки боягуз і дурень.

— А ви… Ви — привид!

Хенхенет регоче, аж її комір дзвенить. Потім підходить до хлопця і бере його за руку. Її рука тепла і жива, очі пронизливо й весело дивляться на Ореста.

— Ні, хлопче. Це ти — привид. Привид самого себе. Гадаю, ти мене зрозумів.

— Чекайте, але ми ж не про те говорили! — Орест, схаменувшись, намагається затримати жрицю, та її пальці вислизають. — Ви повинні нам допомогти! Ви маєте знати, де замок, і про Золтана, і про…

— Я й допомагаю. — Хенхенет сердито дивиться на нього, якимось чином опинившись в іншому кінці кімнати. — Як можу, допомагаю, це ти мені повір. Але я не можу зробити того, що повинні робити ви.

— Почекайте!

Та жриці вже немає. В дверях зали стоїть Наталка.

— Вона не завжди така, — Наталка заспокійливо гладить Орестову руку. — Але страшенно переймається нашим духовним розвитком — так, як вона його розуміє.

— А найгірше те, що вона має цілковиту рацію. Я боягуз і дурень. Та я це виправлю.