Розділ «16»

— Можу посвідчити, так і є, — Мар’ян обіймає дівчину. — До речі, шановне товариство, за всіма клопотами я забув повідомити, що сьогодні освідчився Аліні і вона погодилась вийти за мене. Так що пізніше ми це обов’язково відсвяткуємо. Та це потім, а зараз рухаймося далі. Оресте, а ти що думаєш? Чи й досі сумніваєшся?

— Ще сьогодні вранці я послав би вас до дідька з такими розмовами, та після всього, що трапилось… Ні, все це реальність, на мій превеликий жаль. Ну, а Ті, що з Ним, — це, я гадаю, люди, що стали упирями через спрагу Відступника. Думаю, двадцять років тому котрась із цікавих жіночок, що тут відпочивали чи працювали, якимось чином надибала руїни замку Золтана і зробила щось — ненавмисно, звісно, — що звільнило Його. І Він почав надолужувати згаяне. А звіт про те, що тут сталося тоді, у 1985 році, надійно осів на дні найгрубішого сейфа КДБ. Шкода, що ми того звіту не побачимо. Він міг би нам допомогти.

— Оресте, невже й ти віриш у цю маячню? Невже ми всі віримо? — Віка дивиться на всіх застиглими очима. Їй страшно.

— А чому ні? — Аліна всміхається кутиками уст. — Власне, що тут такого? Уяви собі: легенди про упирів такі самі давні, як і легенди про походження світу. То чому ми маємо не вірити?

— Але ж то тільки легенди!

— А легенди, любонько, не виникають на порожньому місці. Всі легенди, казки, саги мають під собою реальне історичне підґрунтя, ось спитай хоч Ореста, він тобі скаже, він фахівець у цих питаннях. Просто в більшості таких творів мотивація вже непрозора, бо минуло багато часу, явище зникло і образ здебільшого втратив своє первісне значення. А в цій ситуації є ще один огидний бік. Легенди звинувачують у всьому Золтана — не знаю, як так сталося. Може, тому, що він був володарем замку.

— І хто ж тоді той, кого чекає Суд богів?

— Хто його зна. Та якщо знайдемо Золтана, спитаємо. От якраз він повинен це знати. Бач, яка штука виходить — ми, до речі, вже обговорювали сьогодні це у своїй групі, та повторити неважко… Так от. За тисячі років легенди про упирів збереглися незмінними. І знаєте чому? Моя версія — тому що збереглося саме явище. Людство впродовж своєї історії стикалося з цією поганню, вивчало її, виробило правила боротьби, але цілковито її знищити нікому не вдалось. Тому ми зараз тут. Для одного з Них прийшов час померти. Наталка має рацію, всьому свій час.

— Цього не може бути, я сплю…

— Віко, перестань, — Наталка обняла подругу за плечі. — Як там сказано? «Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік…» Ми маємо дійти згоди і діяти без вагань, сумнівів і суперечок, як одне ціле. Тільки тоді ми переможемо. Тому нам дається сім днів, упродовж яких ми маємо жити тут і вивчати все, що дасть нам змогу зрозуміти сутність того, що відбувається, — у нас є книжка, що ви принесли, і є кому її прочитати. Далі там латиною, Орест її знає, а грецькою Рита зможе прочитати, вона відвідувала спецкурс у доцента Середи. А коли ми будемо готові, ми вийдемо звідси і вб’ємо Його і Тих, що з Ним.

— Але я боюсь.

— Ми всі боїмося. Але ми мусимо. Це — наша доля, така воля богів. Ми мусимо коритися.

— А мені хочеться їсти, — Мар’ян вирішив, що досить розмов. — Натщесерце люди схильні до суперечок. Я приготую святкову вечерю, а моя наречена мені допоможе.

— До речі — вітаю, Мареку, Аліно, — Рита простягає Аліні руку. — Вибач, що я тебе образила, вибач, будь ласка. Я винна.

— Та нічого, забудьмо. За годину покличемо вас на вечерю.

— Ні, так нецікаво, — Ліка аж підстрибнула. — Вечерю готуватимемо разом — кожен щось своє, або ще якось… Тільки я не буду, бо зовсім не вмію, та я можу заварити чай, ось! Відсвяткуємо заручини, хай там хоч каміння з неба!

— Так, — Орест лагідно дивиться на Ліку. — Святкувати таку подію обов’язково треба — аби не востаннє.

— Ходімо всі, — Наталка бере книжку. — Звісно, будемо зараз готувати різні смачні речі, вітати наречених, а ще — доки ми не виробили єдиної тактики, маємо тримати одне одного в полі зору. Щоб хтось здуру не вчинив непоправного. Наприклад, не запросив на вогник когось із Тих, що з Ним.

— От умієш ти, мала, зіпсувати настрій, — хоча Мар’янові зараз ніщо не здатне зіпсувати настрій. — А загалом, маєш рацію. Тому домовмося: хто б не просився зайти до нашої піраміди, то — не люди, а тому нехай гуляють собі надворі, погода якраз відповідна для них. Отож опустімо завіси і якомога менше озираймося на вікна.

Вони мовчки погоджуються з ним і юрбою сунуть до кухні. Це велике приміщення, попід стінами — столи з металевими поверхнями, величезні електропечі, три холодильні камери, кілька стільців. Саме тут вивантажили провіант, закуплений в Мукачевому.