Розділ 8. Прогулянка по Італії (1779–1782)

— Не хвилюйтеся, ваша величносте. Ця земля ніколи не збідніє талантами. Навпаки, ви повинні пишатися, що насіння, пророщене тут, зійде і в інших країнах.

— А ви, виявляється, філософ, графе.

Станіслав уважно поглянув на короля Фердинанда: чи щирий той. Але, схоже, королю справді припали до душі слова Потоцького.

Увечері, коли гості роз’їхалися, граф і співак докладно обговорили обов’язки останнього.

— Ти повинен придбати все, що необхідно для мого театру в Тульчині, — від музичних інструментів і партитур до реквізитів. Витрати не повинні тебе бентежити. І врахуй, що ставити в театрі будемо і оперу, і балет, і комедію, і драму, і, звичайно, лялькові вистави.

— А гастролі можливі?

— Безсумнівно. І в цьому теж буде призначення театру, адже артистам потрібен глядач, нехай і не завжди підготовлений, чи не так?

— Так, звісно.

Почалися прогулянки за місто. Найбільш притягував до себе Везувій, з якого валив дим, віяло чимось загадковим і навіть трішечки потойбічним. Схили його були вкриті безформними накопиченнями, що час від часу пожирали самі себе, коли вулкан оживав і вивергав із себе лаву, каміння й попіл. Це і приваблювало до нього художників, які бажали втілити всю цю дисгармонію у щось прекрасне.

Станіслав і Жозефіна (з мольбертом графиня не розлучалася) відвідали головні визначні пам’ятки півдня Італії — Везувій і Помпеї, взяли на пам’ять шматочки лави і камінчики стародавнього міста, похованого під вулканічним попелом. Залишаючи Неаполь, граф Потоцький кинув довгий і сумний погляд на місто.

— Тільки у красі можуть народжуватися великі музиканти і художники. І я прагнутиму створювати красу на своїй батьківщині заради наших дітей. Не тільки наших, — мовив він, звертаючись чи то до себе, чи то до далекого Тульчина.

А попереду на них чекала не менш прекрасна й екстравагантна Венеція з карнавалом — святом душі.

Якщо вам не вдалося побувати у Венеції наприкінці XVIII століття, то ви вже ніколи не дізнаєтеся і не відчуєте той колорит, ті свободу і простоту спілкування і водночас вишуканість у стосунках людей, свободу помислів і суворість законів тієї епохи. Але краще надамо слово сучаснику: «Венеція місто декораційне, ніби навмисно збудоване для свят, особливо нічних. Синє небо, вода, палаццо, храми, рухливе, строкате народонаселення так і просяться в цю розкішну раму чарівної картини».

Якщо вам розповідатимуть, що Венеція по-особливому готувалася до карнавалу 1782 року, очікуючи приїзду великого князя Павла Петровича і княгині Марії Федорівни, чи, тим паче, графа Потоцького і його дружини, не вірте жодному слову. Венеція готувалася до карнавалу. Крапка. Цим усе сказано. Водночас ми не можемо не відзначити, що приїзд таких важливих персон не вніс переполох у світське життя міста.

Станіслав і Жозефіна разом із прислугою оселилися в готелі «Пізані грітті» на Великому каналі Венеції, недалеко від готелю «У білого лева» — резиденції великого князя з Петербурга. Увечері, вийшовши на балкон, граф Станіслав побачив різнобарвну святкову юрбу, яка заповнила собою і канал, і площу Св. Марка.

— Одягнімося сьогодні у простолюдинське вбрання, змішаймося з натовпом і відвідаймо який-небудь кабачок, — запропонувала Жозефіна, — одним словом, нумо зануримося в свято зсередини.

— Я не заперечую, люба, — здивовано поглянув на дружину Станіслав. — Тільки їжа може припасти тобі не зовсім до смаку.

— Я так мріяла про Венецію, що тепер мені потрібно випробувати все-все-все, — капризно надула губки Жозефіна.

— Що ж, хай буде по-твоєму. Тільки, цур, не скаржитися. Уперед — одягатися. У тебе година часу.

Через годину Жозефіна вийшла до Станіслава у простій полотняній сукні. Побачивши дружину, Станіслав голосно засміявся.