Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

Яхта увійшла до бухти звивистим коридором, кручі нібито закрили за ними море, і перед нашими мандрівниками постав амфітеатр з мостом, розташованим на терасах, а море перетворилося на невелике озеро, окільцьоване горами. Після дводенної морської подорожі було дуже приємно відчути під ногами землю.

Потоцькі прожили в цьому містечку два дні. Не втрачаючи ні хвилини, обстежували околиці, милувалися морем зі стрімких скель, гуляли мальовничими стежками, вдихаючи неповторний аромат морських випарів, води, водоростей, риби і ще чогось невловимого, що назавжди запам’ятовується людині, яка хоч раз відвідала Крим.

На третій день вони продовжили свою подорож на яхті і попрямували далі до Алупки і Місхору. Раптом із морських глибин виросла величезна піраміда.

— Мис Айя, а за ним — бухта Ласпі, — оголосив капітан.

Яхта обігнула мис, і здавалося, перед їхнім поглядом постав загублений світ: у воді були розкидані камені — великі і дуже великі, далі на схил гори дерлися квіти, чагарники, дерева. Чисте прозоре повітря було напоєне ароматом цієї дикої зелені. У всьому відчувалася повна гармонія моря, землі і неба.

— Дуже схоже на нашу долину Титанів у «Софіївці», — Софія вказала на кам’яний хаос біля берега і раптом у захваті скрикнула: зграя дельфінів стрибками мчала над водою, супроводжуючи корабель з обох боків. Піднявши над водою свої голови, дуже схожі на дзьоби, вони викликали у спостерігачів радісні усмішки.

— Я теж завжди захоплююся цими граціозними рибами-тваринами, — під тримав Софію капітан. — Зараз у них закінчується період спарювання. Приїжджайте сюди через півроку і побачите ще захопливіше видовище: дитинчата, тримаючись за боковий плавець матері, нерозлучно пливуть поруч із нею. А ось і мис Сарич — найпівденніша точка Криму.

— А це означає, що звідси до мого Константинополя найближче, — зітхнула Софія і спрямувала свій погляд на південь.

Капітан час від часу оголошував чергову назву, вказуючи рукою на берег. Софія та Станіслав не намагалися їх запам’ятати, просто слухали, відзначаючи про себе, що гори ставали все вищими, а на березі з’явилися дивовижні дерева — кипариси, лаври, магнолії…

І ось перед їхнім поглядом постала дивна картина: гігантські кам’яні сходи, на щаблях яких були невеликі будови Алупки, за нею — ліс із величезних дерев, що здавалися чагарниками на тлі громади гори Ай-Петрі з її зубчастими вершинами.

— Гора мені нагадує руїни старовинного замку, — мовила графиня Потоцька, обертаючись до чоловіка.

— А мені — царську корону. І у мене є величезне бажання подарувати цю корону тобі.

— Мій фантазер, — з ніжністю відповіла Софія.

На березі Потоцьких чекав управляючий, висланий разом з кухарем і слугами вперед пішим ходом, коли граф і графиня перебували ще в Балаклаві.

Управляючий знайшов своїм господарям скромне, але підходяще житло у греків — дві невеликі кімнати в будиночку під горою. Про всяк випадок поряд були встановлені два намети: один — для Потоцьких, інший — для численної команди супроводжуючих. Софія та Станіслав віддали перевагу грецькій хатині.

Навіть Софію дивувала кількість людей, що супроводжували їх у подорожі. Здавалося, крім управляючого, лікаря і кухаря, присутність тут ще кого-небудь просто зайва. Але вже вранці наступного дня графиня вкотре переконалася в далекоглядності свого чоловіка, у його серйозному підході до будь-якої справи. Поки Станіслав та Софія прогулювалися мальовничими місцями, ціла армада фахівців обстежувала ці території на предмет іх можливого використання. А ввечері при світлі смолоскипа Станіслав вирішував, які відомості потрібно записувати писареві у спеціальну книгу для подальшого аналізу.

— Десятирічне оливкове дерево дає понад двадцять п’ять пляшок оливкової олії на рік.

— Барани та кози мають дуже тонку вовну, і продавати її можна набагато дорожче, ніж вовну степових баранів.

— У струмках Чатир-Дага і в Байдарській долині між каменів ловлять форель.

— У районі мису Ай-Тодор у грецьких рибалок постійний улов устриць, яких вони готові поставляти до Одеси.