Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

Уранці після кавової церемонії Потоцьких запросили оглянути палац. Софія насамперед захотіла побачити Фонтан сліз і мавзолей Діляри-Бікеч. Провідник був дещо здивований, але не відмовляв. Із двох фонтанів, що були у Фонтанному дворику, Софія безпомилково впізнала Фонтан сліз: із мармурової квітки лотоса вода крапля за краплею падає у верхню чашу, з неї — у дві менші, і так повторюється тричі.

— Тепер, коли я знаю ваш сімейний переказ, цей фонтан сприймається зовсім інакше: тут хочеться думати про вічність буття і короткочасність людського життя, а музика водяних сліз дозволяє вірити, що кохання — це велике і чисте почуття.

Старий татарин провів Софію та Станіслава вглиб саду, де на краю садових терас стояла восьмигранна будівля з куполом угорі.

— Це і є мавзолей (дюрбе) Діляри-Бікеч. І Фонтан сліз раніше стояв саме тут.

— Нам дуже хотілося б почути переказ про Діляру, — попросив граф.

Розповідь провідника мало чим відрізнялася від оповідання Станіслава.

— І все-таки, яке справжнє ім’я Діляри? — запитала Софія після того, як татарин замовк.

— Марія Потоцька, але навряд чи це ім’я вам про що-небудь скаже.

Софія та Станіслав перезирнулися й одночасно всміхнулися — вони вирішили не відкривати своєї таємниці провіднику, який сприйняв усмішку гостей по-своєму.

Через два дні яхта з Потоцькими на борту вийшла з бухти Севастополя. Усім уже хотілося додому.

У Тульчині, ледь переступивши поріг палацу, граф Станіслав почув гучні крики. Слуга на його німе запитання з усмішкою вказав на бібліотеку. У бібліотеці, жестикулюючи, голосно про щось сперечалися Ян Потоцький і Станіслав Трембецький.

— Яку істину намагаються довести письменник і поет? — після короткого привітання запитав граф Станіслав.

— Цей юнак, — сміючись, відповів Трембецький, — уже майже мене переконав. Ідеться про місцеве населення. Ян стверджує, що українці — абсолютно особливий народ, що відрізняється від поляків, а тим паче від росіян, і пішов він від давнього племені укрів.

— Мене він давно в цьому переконав. Я і сам, усе життя спілкуючись із цими людьми, побачив унікальність українського народу. І допоможу вам у цьому розібратися, якщо ви трохи погостюєте у нас.

— Прошу вибачення за моє вторгнення до вашої обителі, графе. Мене запросив ваш зять, точніше, я сам напросився — дуже вже мені хотілося попрацювати у вашій бібліотеці, яку так розхвалював Ян.

— Ви — бажаний гість, і я ображуся, якщо ви нас швидко залишите. І що ви можете сказати про мою бібліотеку?

— Це просто джерело! Я взагалі не розумію, чому у свої шістдесят чотири роки я вперше у вас в гостях. І в «Софіївці» я вперше побував (ваш покірний слуга Людвіг Метцель звозив мене туди).

— І як вам парк?

— У мене відродилося бажання творити! Цю красу потрібно оспівати у віршах!

— Ну що ж, наш дорогий поете, вважайте, що ви прийняті на роботу, — граф Станіслав простягнув руку Трембецькому. — Усі ваші умови я приймаю навіть не обговорюючи.