Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

— Послухай, Юрію, — перебила його грекиня. — Те, що я тільки-но сказала, ми більше не обговорюватимемо. Ти молодий, гарний і обов’язково зустрінеш своє кохання. Юність — це Божий дар, який так швидко минає. Юність повинна тягтися до юності. А між нами ніколи, запам’ятай, ніколи не може бути взаємних почуттів. І дозволь мені любити тебе тільки як сина мого коханого Станіслава, переживати за тебе і поважати.

Софія наблизила до себе лоб Юрія і поцілувала.

— Залишмося друзями. А якщо у тебе виникнуть якісь проблеми або знадобиться порада — ласкаво прошу, я завжди до твоїх послуг.

Софія та Юрій не бачили, що перебувають у галереї не самі. З одного боку, випадково зайшовши до галереї, за ними спостерігав граф Станіслав, з другого — княгиня де Розен. Княгиня бачила і Софію з Юрієм, і графа Станіслава, сама залишаючись непомітною за густими заростями рослин.

Станіслав був шокований, побачивши Юрія на колінах перед Софією. Кров ударила йому в обличчя, і він готовий був вискочити зі свого мимовільного укриття, але стримав себе. Відповідь Софії миттєво зняла його внутрішнє напруження: він зрозумів, наскільки Софія кохає його, і подумки картав себе за миттєву недовіру до неї. Тихенько розвернувшись, граф вийшов із галереї. Він настільки заглибився у свої думки, що не почув привітання графині N*, яка прийняла таку неувагу до себе за зарозумілість Потоцького.

Пройшовши через галерею і мило привітавшись із Софією, графиня наздогнала княгиню де Розен.

— Ви не знаєте, що тут сталося? — загадково запитала графиня у княгині. — Спочатку мене не помітив Станіслав Потоцький, увесь червоний, а потім мало не збив з ніг, навіть не вибачившись, Юрій.

— Я думаю, ми були присутні при сімейній трагедії, — не менш загадково відповіла де Розен. — Юрій стояв на колінах перед Софією, цілував їй руки, вона йому мило усміхалася, а старший Потоцький застав їх при цьому. Не знаю, про що вони там домовлялися (мені просто не було чутно), але коли Софія поцілувала Юрія, нещасний граф Станіслав кулею вилетів із галереї. Думаю, у мачухи з пасинком любовний роман.

— Бідний граф Станіслав, — підвівши очі догори, мовила графиня N*. — Тільки б його серце витримало таке потрясіння.

Так народжуються плітки і чутки, які з часом перетворюються на «правдиву» розповідь, часом кардинально змінюючи життя людей.

Через кілька днів карнавал переїхав до Умані. В один із теплих травневих вечорів усі зібралися на площі Зборів. Слуги запалили смолоскипи, і на середину вийшов Станіслав Трембецький — елегантний і врочистий.

— Я дещо хвилююся, — з гідністю почав він, — тому прошу пробачити мене за плутаність. Коли я вперше потрапив сюди, до «Софіївки» (а гідом у мене був сам Людвіг Метцель), то, напевно, як і всі тут присутні, був, як би це сказати без зайвого пафосу, ні, не захоплений і не вражений, швидше, поглинений цим єднанням природи і творіння рук людських. Як поет я був просто зобов’язаний оспівати цю чарівну країну. І зараз хочу винести на ваш розсуд свою поему «Софіївка». Інакше, як ви самі розумієте, назвати її я не міг. Це не остаточний варіант, тому прошу бути поблажливими до мене. Для наших гостей, які не знають польської мови, я попрошу графа Яна Потоцького передати зміст французькою.

Трембецький дістав списані аркуші паперу і почав читати:

Дуже милу для ока, оживлену лісом, садами,

Я країну вітаю, багату плодами й медами.

Цю, де коні в лугах вітроногі безпечно гуляють,

Де розложисту зелень овечі отари спасають.

Де баран, який виріс в степах неозорих і ситих,

Сам важкого хвоста на колесах повинен возити,

І насіння, що в землях її визріває багатих,