Розділ 18. Софія і Станіслав (1796–1797)

— Я ж пристрасний нумізмат пропоную вам продати всю колекцію. А заодно і вашу бібліотеку.

— Ого! Ваш апетит, графе, зростає. Але прямота робить вам честь. Я теж не викручуватимуся і відповім одразу. Пристрасть до колекціонування, на жаль, не передається у спадок. Але душею я розумію: це чудове заняття, що вимагає фантазії, ретельності, завзяття та глибокого знання історії. Мій батько завжди був для мене прикладом, і тому я не хочу, щоб його багаторічна праця пропала марно. Сам я байдужий до нумізматики і давно подумував про передачу всієї колекції людині гідній і настільки ж захопленій колекціонуванням, як мій батько. Ви, графе, заслуговуєте цієї честі.

— Дякую за довіру.

— Що стосується бібліотеки — тут моя відповідь поки буде негативною. Чому поки що? Тут декілька причин. Головна — невизначеність положення Софії. Вона вже не моя дружина, але ще й не ваша. Більше того, невідомо, чи стане вона такою в майбутньому.

— А до чого тут Софія? — здивовано запитав Потоцький.

— Звичайно, справа зовсім не в Софії, хоча й вона поповнила нашу сімейну бібліотеку. Книги, рукописи і документи почав збирати ще мій дід, а основу колекції склав батько. Екслібриси в книгах змінювалися в міру просування його по службових сходах — від капітана до генерала. А перший екслібрис був поставлений у 1706 році. Найдавніший документ у бібліотеці датований кінцем XV століття! А гордістю батька були прижиттєво видані трактати Палладіо про архітектуру і Маролуа про фортифікацію.

— Ви так захоплено і зі знанням справи розповідаєте, графе, що я зрозумів усю безглуздість своєї пропозиції.

— Перебуваючи в Херсоні, я сумую за своїм кам’янецьким домом, за кабінетом, за цілим світом думок та ідей, що затишно розмістилися на книжкових полицях. Крім того, коли не вирішена доля Софії, невідоме й майбутнє нашого сина, хоча ви і взяли на себе зобов’язання щодо його подальшого виховання. Остаточну долю бібліотеки вирішувати Яну, коли він досягне повноліття. Втім, якщо Софія стане вашою дружиною, не виключено, що бібліотеку я передам на зберігання до Тульчина. Так буде надійніше.

Нам невідомо, за яку суму граф Йозеф де Вітте продав нумізматичну колекцію батька графу Станіславу Потоцькому, можемо лише відзначити, що вона була чималенька.

У березні в Тульчині вже все дихало весною, і настрій у Софії був, відповідно, весняний. Графині здавалося, що в її житті ось-ось станеться щось приємне і незвичайне. Причина піднесеного стану Софії, швидше за все, полягала в черговій вагітності, але наша героїня не була ще твердо впевнена в цьому.

Станіслав та Софія багато часу проводили разом, особливо полюбляли прогулянки верхи. Вони об’їздили всі околиці Умані. Їм було добре разом, чим би вони не займалися. І наші молоді читачі, можливо, не повірять, але часом у сорок два роки (а саме стільки було Станіславу), і в тридцять шість, як Софії, життя починає набувати реальних рис щастя. Звичайно ж, той факт, що Станіслав був ще не вільний, деякою мірою затьмарював ідилію, але не міг вплинути на головне: вони були разом і ніщо не могло їх розлучити.

Незабаром було вибране місце для майбутнього парку. Місце поблизу Умані, напрочуд гарне і по-своєму унікальне, яке дозволяло фантазії художника надати цій неповторній красі закінченості, створити контрастні за емоційним впливом пейзажі, пограти зі світлом і тінню.

Якось до Станіслава та Софії примчав збуджений Людвіг Метцель і, хвилюючись, почав розкладати малюнки.

— Подивіться, яку красу я знайшов! Каньйон, річка, скелі. Тут є де розвернутися будь-якій інженерній думці.

— Де це, Людвігу?

— Це Буки на річці Гірський Тікич.

— Так, містечко досить привабливе, — задумливо мовив граф Станіслав, розглядаючи малюнки, — але далеченько. Ні, Людвігу, мені потрібно постійно перебувати в Умані чи в Тульчині. Тому зупинимося на Умані.

— До того ж, із Кам’янецьким каньйоном цей не зрівняється, та й у нас із Йозефом уже був сад у каньйоні, — підтримала Станіслава Софія.

— Я згоден, — помовчавши, відповів Метцель. — А тепер, графине, коли місце для парку вибране, потрібна легенда, потрібна ідея, від якої ми відштовхуватимемося.

— Немає нічого простішого, милий наш Людвігу. Коли я була у Версалі, милуючись незвичайним австрійським селом, побудованим для задоволення Марії Антуанетти, вирішила, що і в мене коли-небудь буде своя маленька Греція. Ось тільки як цю мрію втілити в реальність тут, в Україні?