Розділ 15. Час змін

Уранці вони розлучилися, але кожен з них розумів: у їхніх душах поселилася весна.

Тим часом до Ясс прибув граф Безбородько. Граф Потоцький і гетьман Ржевуський нанесли йому візит. Граф Безбородько передав найщиріші слова підтримки від імператриці Катерини II та побажання якнайшвидшої зустрічі. Граф також вибачився, що найближчим часом не зможе приділити достатньо уваги Потоцькому і Ржевуському, бо головне завдання для його країни зараз — підписання мирного договору з Туреччиною.

Гетьмана Ржевуського трохи засмутила така відстрочка, а граф Станіслав, з цілком зрозумілої причини, був навіть радий.

Так минуло близько місяця чарівного, повного таємниць кохання Станіслава та Софи. Кохання, що дарувало стільки воістину щасливих хвилин нашим героям. Але все таємне обов’язково стає явним.

У середині грудня граф Станіслав влаштував у себе бал. Господинею балу попросив стати Софію, і вона без жодних вагань погодилася. До розкішної вечірньої сукні графиня одягла нові прикраси, які не залишилися непоміченими дамами. Всі були впевнені: це подарунок графа Потоцького. І не помилялися: напередодні ввечері Станіслав підніс ці коштовності Софії і попросив одягти їх на бал.

Сам граф Потоцький увесь вечір був надзвичайно балакучий і веселий та майже ні на хвилину не залишав грекиню.

Зрозуміло, наступного дня до Петербурга і Варшави летіли листи з повідомленнями про роман одного із найбагатших чоловіків і однієї з найвродливіших жінок Європи.

Через три дні на прохання графа Безбородька з Херсона прибув генерал де Вітте для участі в мирних переговорах.

Уже наступного дня подружжя де Вітте давало обід. Запрошені чекали цієї події, як читач чекає продовження любовного роману. На їхніх очах могла розігратися як драма, так і фарс, а може, і те, й інше. Граф Станіслав усе це розумів. Хоча йому здавалося, що громадська думка його не хвилює, насправді це було не так. У кожному з нас постійно борються дві істоти. З одного боку, людина живе для себе, адже життя дається один раз. Ми начебто б вільні у своїх вчинках, у своєму виборі, у своїх пошуках. Але як тільки наше «я» зробить якийсь авантюрний вчинок або вибір, тут же він потрапляє під пильну увагу нашого другого «я» — людини, яка живе в суспільстві і підкоряється його законам. Іноді цей другий аплодує першому, але частіше нещадно критикує. І чим вище суспільне становище індивідуума, тим обмеженіший у своїх діях перший і вимогливіший другий.

Граф Потоцький знав, що зараз, коли він хоче змінити життя своєї країни, його дії повинні бути хай не бездоганними, але хоча б зрозумілими суспільству. У будь-якому випадку він уже потрапив до історії, тому повинен намагатися зробити так, щоб нащадки не поминали його лихим словом.

Але з другого боку, йому хотілося простого, справжнього кохання, щастя, розуміння…

А цей другий, що сидить у нас, ще який нещирий! Зовсім недавно він так щиро засуджував зв’язок Жозефіни з Вієльгорським. Де ж тепер його принциповість?

З такими думками граф Станіслав збирався на званий обід. Напевно, графу де Вітте вже доповіли про їхні стосунки з Софією. І хоча Софія переконувала Станіслава, що подружні стосунки у неї з Йозефом давно формальність, граф відчував незручність. Положення ускладнювалося ще й тією обставиною, що граф Станіслав поважав графа Йозефа де Вітте як людину і цінував як офіцера.

На велике розчарування пліткарів, обід пройшов у дуже спокійній, приємній обстановці. Софія сиділа між Йозефом і Станіславом. Де Вітте розмовляв з усіма гостями і був у центрі уваги. Жодного косого погляду чи натяку на неприязнь з боку Йозефа Станіслав не відчув. Після обіду гості розбрелися по залі.

І коли граф Станіслав остаточно заспокоївся, він почув уривок фрази Йозефа, що розмовляв із княгинею Д*.

— Ні, княгине, — сказав генерал. — Закоханий чоловік — це завжди сумне видовище, — і несподівано перевів погляд на Потоцького.

Граф Станіслав прийняв ці слова на свій рахунок, почервонів і збентежено усміхнувся. Через кілька хвилин він під дріб’язковим приводом попросив пробачення і пішов.

Насправді генерал де Вітте і княгиня Д* і близько у своїй розмові не торкалися особистості Потоцького — вони обговорювали любовний роман своїх знайомих.

Два дні Станіслав нікуди не виїжджав і нікого не приймав. Він не знав, що з собою робити. У першу ніч не тільки не міг заснути, але навіть прилягти на ліжко — сидів у кріслі перед каміном, у руках була книга, але літери не складалися в слова, а слова у речення. Він просто сидів, втупившись у вогонь у каміні. Як стрімко Софія увірвалася в його життя! І тепер навіть думка про неї викликає у нього прискорене серцебиття.

Коли через два дні Станіслав отримав від Софії записку з питанням «Що трапилося?», він тут же написав: «Приїжджай швидше!»