Розділ 15. Час змін

Станіслав пішов за нею, і незабаром вони опинилися на вершині пагорба, на невеликому рівному п’ятачку землі.

— Боже мій, подивіться, графе, як гарно! — тихо мовила Софія, вказуючи рукою вниз.

Перед ними в долині крихітними кубиками будинків лежали Ясси. Оточували долину горбаті, порослі зеленню горби-велетні, доповнюючи цей природний казковий хаос.

Несподівано Станіслав підійшов ззаду до Софії й обійняв її за плечі. У першу мить Софія завмерла, не очікуючи від графа такої сміливості, а потім нахилила голову назад, притискаючись до нього.

Станіслав губами доторкнувся до волосся грекині, ніжно поцілував у шию. Софія повернулася, пильно поглянула йому в очі, і вони злилися в довгому пристрасному поцілунку…

Повернувшись до міста, граф Станіслав, прощаючись із графинею Софією, поцілував їй руку і нерішуче вимовив:

— Софіє, я хочу запросити вас сьогодні ввечері до себе на вечерю, тільки вас.

— Я згодна, Станіславе, — відповіла Софія, ледве стримуючи хвилювання.

— Тоді я заїду за вами о восьмій вечора і викраду вас, — осмілів граф.

Софія кивнула на знак згоди і зникла за дверима свого будинку.

Час до вечора тягнувся неймовірно довго, Станіславу здавалося, що він узагалі зупинився. Але ось пробило сім, граф відпустив своїх слуг, сів у екіпаж на місце кучера і відправився за Софією.

І ось, нарешті, наші герої залишилися наодинці. Граф Станіслав спробував надати максимум романтизму навколишній обстановці: у невеликій вітальні перед каміном, що дихав теплом, був накритий невеликий столик. Софію граф посадив на диван, а сам розташувався у кріслі навпроти. Освітлювалася кімната вогнем з каміна і трьома свічками у високому канделябрі. Те, що стояло на столику, навряд чи можна було назвати вечерею у прямому сенсі цього слова: шампанське у відрі з льодом, виноград, фрукти, солодощі, сир.

Деяка напруга перших хвилин зустрічі зникла. Станіслав вів розмову розкуто і дружелюбно, і незабаром посипалися жарти. Софія сміялася весело і заразливо, не відчуваючи ніякої незручності. Говорили про що завгодно: про погоду, про натхнення, про дружбу, про сьогоднішню прогулянку…

Через якийсь час Станіслав пересів до Софії на диван. Несподівано він узяв графиню за руку і, дивлячись їй в очі, мовив:

— Мила Софіє, можна я вас так називатиму? Я не люблю лукавити, тому хочу запитати у вас прямо… — він зробив паузу і прикрив очі, —…ви питимете гарячий шоколад?

Софія спочатку трохи розгубилася, а потім голосно розсміялася і підтримала його жартівливий тон.

— Графе, тільки справжній чоловік може ось так, без підготовки, збентежити жінку. І я відповім вам так само прямо: залюбки.

Станіслав налив у чашку гарячий шоколад.

— А собі?

— На це питання я відповім трохи згодом. Софіє, мені так легко з вами, ніби ми знайомі не один рік. Я дуже боявся, що буде неможливо достукатися до серця найвродливішої жінки Європи, підняти завісу таємниці її душі. Але тепер я бачу, що у вас усе прекрасно: і обличчя, і душа, і ця рука.