Розділ «32 Одне велике»

Рука Ігоря проти його волі натиснула на важіль.

– Усе я розумію, – сказав він телефону, акуратно поклав трубку, глянув на дільничного, підморгнув йому. – Ми ж усе розуміємо, а, Пантелійовичу? Ти все почув? Збирайся, на підвищення підеш. Ось так у нас усе робиться, у древньому Києві.

Залишивши того стовбичити посеред кабінету з відвислою щелепою, Князевич нарешті закурив, вийшов із приміщення.

Стояв кінець вересня.

Верхівки дерев уже робили перші кволі натяки – скоро почнуть багряніти. Білий день, а довколишню тишу нічого не збурювало. Чистого повітря ніщо не ворушило.

Точно знаючи, що робить, Ігор Князевич швидкими впевненими кроками зміряв відстань від контори до чайної.

Подолав три сходинки, зайшов усередину.

Повітря зробилося кислуватим. Двоє місцевих мужиків за єдиним столиком у кутку біля стіни здивовано зиркнули на несподіваного візитера, хором привіталися. Відповівши, Ігор ступив до дерев’яного шинквасу, форпосту, міцно утримуваного жінкою без певного віку в білому, щойно випраному халаті, з квітчастою хусткою на голові та старанно намальованими бровами.

– Добридень, Василівно.

– І вам.

Жінка за стійкою точно знала, хто він. Але не знала, чого чекати від такого високого, як їй ще здавалося, гостя.

– Скільки вже тут живу, а у Василівни не був ані разу.

– То зайшли вже.

– Кажуть, ви пиво розводите. Чи брешуть?

– Тому, хто каже, точно розведу, – почув беззлобну відповідь. – Вам яке?

– У вас тут що, багато сортів? Чеське є?

– Та ви жартуєте! Пиво, просто пиво, місцевої броварні. В мене навіть кухлі є, скляні. Великі, малі.

– А пропорції?

– Що?

– Скільки куди влазить?